Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Свідомість повертається повільно, наче пробирається крізь туман. Нудота накочує хвилями, ніби мене не одну годину нудило у вбиральні. Впевнена, мені переломило хребет. Адже чула цей страшний хрускіт, відчувала біль. Тепер я ще й, схоже, паралізована. Може таки рухливість рук збереглася? Інакше просто не знаю, як жити… Одне радує. Крім мене, здається, ніхто не постраждав. Владик плакав. Сильно, голосно. Гілка його не зачепила це точно. Жорик піді мною теж жваво тріпався, значить його прикрити вдалося. Віка та Віталік на передніх сидіннях отримали легкі забиття, зять, по-моєму, навіть кермо не випустив з рук, у сестри наливалось кров'ю садно на лобі… Може струс мозку… Але жива… Кричала…

А я… Що я… Життя нікчемне, але хоч дитину врятувала… Тільки клопоту тепер сім'ї додасться…

Повільно відкриваю важкі повіки. Погляд ковзає по сіруватій стелі, прихованих сутінками кутах ... Де я?

Обережно повертаю голову і втикаюсь поглядом у майстерно вишитий гобелен на стіні, свічку на тумбі, таз із водою та ганчірку, що плаває в ньому.

Побачивши воду горло знову стискається в спазмі. Облизую пересохлі потріскані губи… Як же хочеться пити… Але поруч немає нікого, хто міг би мені подати хоч склянку води. Зате від виду довкола у горлі пересихає ще більше. І якщо я раніше вважала, що перебуваю в лікарні, то тепер розумію ― приміщення, в якому опинилась, зовсім не нагадує палату. Скоріше старий сільський будинок.. чи сарай… але аж ніяк не лікувальний заклад чи сучасну квартиру.

Обережно намагаюся підійнятися на ліктях, щоб озирнутися ретельніше, але слабкість накочує знову. Тіло вкривається липким потом. До горла підкочує нудота. Тремтячі лікті роз'їжджаються, і я падаю назад на колючу подушку. Цікаво, чим вона набита. Пір'ям? Соломою? Дуже красномовно впиваються в шию і потилицю гострі кінчики внутрішнього наповнення. Ковдра, що вкриває мене, теж колюча. Вовняна та тонка. Тілом пробігає озноб. Температура чи в кімнаті холодно? Зате тепер хоч зрозуміло, що рухатися я все ж таки можу.

Вожусь під ковдрою, намагаючись щільніше сховатися, і розумію, що щось не те… Зовсім ті те… Руки, що схопили краєчок вовняного шматка матерії, попри слабкість, міцно тримають його. Обидві. Обидві руки тримають ковдру. Дві абсолютно однакові руки з однаковими рівними пальцями, ніжною пружною шкірою, яку видно навіть у сутінках, з короткими, але доглянутими нігтями й довгими тонкими пальцями, на яких немає жодного мозоля. Навіть від в'язального гачка.

Не вірю очам. Просто не вірю. Не можу.

Ліва рука відразу тягнеться обмацати праву. Подушечки пальців ковзають гладкою рівною шкірою. Такою тонкою, ніжною і... без сумніву молодою. Рвучко скидаю покривало, не звертаючи уваги на холод, і вдивляюся в витончені стрункі, навіть худі, ніжки, що стирчать з-під подолу сірої сорочки. Ніжки покриті тонким підлітковим пушком. Ніжки, які точно не можуть належати сорокарічній жінці. Ніжки з вузькими ступнями, білими пальчиками й без слідів гангрени.

У вухах починає дзвеніти. Голова стає важкою та непіднімною, а потім вибухає болем. Свідомість пірнає у благословенну спокійну, як нічне море, темряву.

― Кася, Касенька! ― звучить рідний голос. Він розриває м'який кокон фланелевої чорноти, змушує прокинутися від лагідного затишного безпам'ятства.

― Ба-а-а? ― здивовано тягну. Тільки вона мене називала Касею. Але бабусі Марійки вже давно немає в живих.

Здивовано розплющую повіки. Переді мною, як і раніше, все та ж темрява. І лише образ дорогої людини яскравою світлою плямою виділяється на тлі безпросвітного мороку.

― Так, це я, моя люба, ― шепоче бабуся, підходячи ближче. Її старечі шорсткі пальці пробігають моїм волоссям.

― Я померла? ― З губ зривається логічне питання.

― І так… і ні… ― м'яко посміхається. ― Твій шлях на Землі закінчено. Але розпочато новий, у новому світі. Живи! Цінуй кожну мить. Не бійся рухатися вперед ... Ти розумна і цілеспрямована дівчинка і все в тебе вийде.

― Ба… Що вийде? Чому я там? ― дивлюся широко розплющеними очима в рідне обличчя, вкрите зморшками часу. У кожної цієї зморшки свої історія, свій тягар, своє горе. Життя бабусі Марійки не було простим і легким.

― Хіба це важливо "чому"? ― виблискує очима, в яких світиться вселенська мудрість. ― Головне інше!

― Що? ― допитуюсь,

― А ось це ти маєш зрозуміти сама… ― загадково відповідає бабуся. ― А тепер спи, Касенько. Набирайся сил. Вони тобі знадобляться.

Мої повіки ніби наливаються свинцем, важчають і стомлено прикриваються. Ласкава невагома темрява підхоплює тіло, заколисуючи як немовля. Але перш ніж повністю спливти в небуття, чую останні слова бабусі Марійки, які явно не призначені мені.

― Я зробила все. Тепер, Касенько, ти здорова. А мені час на спокій... 

***

Вдруге розплющую очі й вже пильніше оглядаю свій новий притулок. Отже, там, на Землі, я все ж таки померла. На мить усвідомлення того, що я більше не побачу своєї сім'ї, стискає серце нестерпною тугою. Як же там Віка, моя сестричка, яка звикла мене опікувати, моя половинка. Ми з нею ніколи не розлучалися, завжди відчували один одного навіть на відстані, і на відміну від інших близнюків, характером були дуже схожі. Однакові смаки в одязі, музиці, захопленнях. Тільки вона здорова, а я ні… Навіть собі не уявляю, що зараз відчуває моя Віка. Напевно, згадує нашу останню розмову. Трохи різку, з роздратуванням. Я була не в дусі, вона втомилася... Мабуть, докоряє собі... Як і я... Треба було сказати, що я її люблю, подякувати за турботу. А я розлютилася ...

А хлопці? Як вони? Серце розривається на шматочки. Маленький Владик… Жора…

Тихенько схлипую, намагаючись стримати гіркі сльози. Перевертаюсь на бік і втикаюсь обличчям у подушку, що пахне сухою травою, аби заглушити ридання. До мене поки що ніхто не заходив, але раптом, почувши явний шум, увірветься. А я зараз не готова до відвідувачів. Зовсім не готова.

Плачу гірко, надривно, розуміючи, що це востаннє. Ось виплачусь, виллю горе, і зроблю крок далі. А поки що мені просто це потрібно. Потрібно ось так, з надривом, здригаючись від тихих здавлених схлипів, перевернути сторінку під назвою "Життя Каті" і почати іншу.