Читати книгу - "Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін"

Батько везе мене вечірнім містом вперед. У вікно не дивлюся. Що там побачу: свободу, якої у мене ніколи не буде? Тож вся моя увага зосереджена на панелі автомобіля. Тиша у салоні напружує, але тато не любить музики. Між пальцями затиснутий папірець який він дав. Тричі пробігаюся очима по тексту. Теми для спілкування з незнайомцем, до якого їду, досить специфічні: розвиток людини до часів нашої ери; космічні дослідження; да Вінчі. Доволі різноманітно. Але мене лякає не те, що я не достатньо підкована стосовно двох перших тем. Навпаки, сподіваюся незнання їх стане шансом, що не сподобаюся. Мене бентежить да Вінчі. Чому він? 

Тато зупиняє автомобіль під новим готельно-ресторанним комплексом. Ми приходили на його відкриття. Тоді мама і я були змушені одягнутися у золоті сукні, відповідно до фасаду будівлі. Так задумав власник. До речі, я з ним так і не познайомилася, хоч і була вражена красою.

— Теми запам'ятала? Сподіваюся, доведеш, що не дарма я вкладаю гроші у твоє навчання, Юліано.

— Звичайно, татко, — стримано відповідаю. 

— Молодець.

— Можна запитати? — промовляю, коли відкриваю дверцята.

— Так?

— Жити у нього я повинна від сьогодні? 

Володимир Дикий хмикає. Посмішка, як завжди, холодна та байдужа, демонструє те, чого боялася. 

— Від сьогодні. 

— Зрозуміло, — виходжу з авто на вулицю.

Свіже, вечірнє повітря торкається волосся. Вітер несе аромат літніх квітів, пестить шкіру ласкавим дотиком. Машина позаду мене їде геть залишаючи наодинці. Глибоко вдихаю. Що ж, незалежно від бажань я змушена зайти у приміщення “Royal Palace”. 

Крокую вперед. Клатч стискаю пальцями. У ньому моя остання надія на порятунок, якої я водночас жадаю й боюся. Там візитка Влада Святого. 

Двері у ресторан відкривають переді мною, варто підійти. Проходжу всередину дозволяючи собі насолодитися красою інтер'єру. Білі стіни поєднані з золотими кантиками. Золоті люстри сяють багатством та розкішшю. Попри те, що тут лише два кольори: білий й золотий; все лаконічно й гарно. Навіть у якомусь сенсі затишно. 

Офіціант проводить мене до столика, єдиного, за яким хтось є. Решта порожні. Спершу й не помітила цього. Поки йду, напружено роздумую хто ж може очікувати на мене. Незнайомець сидить спиною до входу. Бачу лише його темне волосся й дорогий костюм. З острахом очікую зустрічі. Миті, коли доведеться побачити обличчя. Відчуваю, що батько продав мене як тільки випала змога. Все заради вигоди, грошей, наче ніколи не зможе закрити діру власної жадібності.