Читати книгу - "Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі"

Неділя зазвичай приносила людям відпочинок та умиротворення. Але Варя не вважала себе віруючою чи глибоко релігійною людиною. Не мала родини і домашніх тваринок. Не мала додаткових навичок, крім бездоганного знання своєї професії.

Рукоділля вважала марною тратою часу. Якщо читати, то для підвищення кваліфікації. Телебачення – зло для розуму. А просто без діла тинятися вулицями... Якось не задалося в неї з прогулянками. Навіть у дитинстві, поки однолітки щодуху веселилися на майданчику прямо перед її носом, вона змушена була сидіти в альтанці. Від нічого робити якось і зайнялася рахуванням. Так захопилася, що й не помітила, як стала профі у всьому, що стосувалося чисел.

Отже, сьогодні треба пронидіти цілий день для того, щоб завтра знову вирушити на роботу. Вона їй, до речі, не подобалася, здавалася надто рутинною та отупляючою. Так недовго і навички розгубити за виконанням одноманітних простих завдань. Ні, настав час щось змінювати.

З цими думками вона і попрямувала у ванну, коли почула дзвінок у двері.

Сердито насупившись, щільніше загорнулася вшовковий халат, накинутий поверх нічної сорочки, і попрямувала до дверей.

– Веню, я ж тобі сказала, що... – почала було Варя, одним ривком відчиняючи двері, і осіклася.

На порозі стояв той самий молодий чоловік. Посмішка, здавалося, не сходила з його гарної форми губ і ніколи не танула в очах.

Він зацікавлено примружився:

– Хто такий Веня?

– Мій колишній чоловік, – слухняно відповіла Варя.

Потім стрепенулась і натягла на обличчя маску праведного обурення, намагаючись приховати збентеження. Уявила себе збоку. Сонна. Коса розпатлана. Обличчя невмите. Подумки застогнала від неможливості щось змінити цієї секунди. Але в наступну мить набрала поважного вигляду і навіть саркастично усміхнулася, грізно складаючи руки на грудях. А от нехай бачить, на що зазіхнув. Може, й відстане швидше.

Його, здається, тільки розвеселили метаморфози, що відбувалися з нею.

– Варю, я чекатиму тебе в машині. У нас сьогодні є плани. За півгодини впораєшся? –поцікавився він, мигцем глянувши на руку з годинником.

Варвара машинально зазначила, що годинникдуже дорогий. Колись шукала щось схоже чоловікові. Але дізнавшись його вартість, усвідомила, що такий подарунок може спричинити продаж не тільки машини.

– Вибач, не думав, що ти – соня, – лукаво підморгнувши, він попрямував до сходів.

Заперечення повисли у повітрі невисловленими.

Зачинивши двері, мовчки втупилася в невелике настінне дзеркало у передпокої. Те, що відбувалося, здавалося божевіллям.

Отже, що ми маємо. Один дуже настирливий і привабливий молодик, за яким ідеш, перш ніж подумаєш, куди й навіщо рухаєшся. Мабуть, так цей «крисолов» не один десяток панянок завів у затишний куточок. Одна вкрай інтригуюча загадка. І одна неділя з-поміж безглуздих і порожніх вихідних днів.

Посміхнувшись, Варя схаменулася, глянувши на годинник, і помчала у ванну наводити марафет.

Зрештою, вона доросла досвідчена жінка. Абсолютно нічого не втрачає від флірту з приємним молодим чоловіком. Це ні до чого не зобов’язує її. І вона завжди зможе піти. В будь-який момент.

Розсудивши таким чином, влетіла до улюблених зручних балеток за дві хвилини до закінчення відведеного на збори часу. Похапцем зачинила двері і нетерпляче забарабанила по кнопці ліфта.

Молодий чоловік чекав на неї біля своєї машини. Ефектно притулившись спиною до неї, слухав ноктюрни Шопена, що долинали з відкритого салону.

Пригальмувавши трохи біля виходу, Варя легко попрямувала до нього. «Господи, що я роблю? –запитувала вона себе, але ніяк не могла зупинитися. – Ось дізнаюся, звідки ми знайомі, і повернусь додому. Буде хоч якась розвага для цього похмурого дня».

Він стрепенувся, ніби виринаючи з явно невеселих думок, що робили його набагато старшим. Розплився у вже знайомій посмішці.

Але Варя вперто закивала головою:

– Я нікуди не поїду з тобою. Тільки хочу дізнатися, звідки ти мене знаєш.

Він посміхнувся з легкою іронією.

– Відмінна мотивація, щоб вирушити зі мною в маленьку подорож, – відповів і лукаво підморгнув їй, вказуючи на пасажирське сидіння поряд із водієм.

Великих розмірів автомобіль трохи лякав Варю. Але водночас вселяв довіру і позбавляв побоювань за безпеку на дорозі. Адже в надмірно полегшеніавтоконструкції їй було навіть сідати страшно, не те що на дорогу виїжджати!

Варвара з сумнівом кивнула і несміливо влізла в машину.

– Куди ми їдемо? – не втрималася від питання, щойно двері зачинилися, а водій зайняв своє місце.

У салоні стало тісно – хазяїн ніби заповнив собою весь простір.

– Питання знайомства вже не первинне? – хмикнув він. – Мене, до речі, Сашком звуть.

– Дуже приємно, – жваво відповіла Варя, подумки шльопнувши себе по лобі, відчуваючи прикрість за чергову помилку.

– Їдемо за місто. Нічого видатного чи екстравагантного. Тільки шашлик, річка, риболовля та багато свіжого повітря. Воно тобі точно не зашкодить.