Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"

Потрібно лише слухати музику. Барабани загуркотіли голосніше, відбиваючи чіткий ритм. Дика тривожна незнайома мелодія якогось струнного інструмента перепліталася із цим боєм.

І ця варварська музика, чужа слухові, гриміла, била по вухах, пробиралася в саме серце. Проникала під шкіру, сп'яняла, начебто паморочила.

Подих перехопило. Серце скажено колотилося в грудях. Кров вирувала по венах. Змушувала тіло рухатися в скаженому ритмі, виконувати добре відточені рухи. Раз за разом, секунда за секундою. Не звертаючи уваги на прилипле до чола волосся, на жар, духоту й похітливі погляди. Я вкладала в кожний різкий рух весь свій біль, всю ненависть до цих загарбників.

Погляд сковзав по численних обличчя і фігурам, що заповнювали обідній зал. Збожеволілі варвари, збуджені вином, кричали й відпускали паскудні жарти усе голосніше. Не довго їм залишилося бенкетувати!

Незабаром. Зовсім незабаром всьому цьому прийде кінець.

- Досить! - раптово гаркнув Вигнанець, заглушивши й бій барабанів і гамір, піднятий його людьми.

І дійсно все стихло. Немов оглушило мене. Тільки схлипи декількох жінок, що не сховалися, розривали цю тишу.

  Завмерла й перевела подих. Скинула підборіддя, дивлячись загарбникові прямо в очі. Що тепер? У його погляді я бачила полум'я, і воно ладне було спопелити мене прямо на місці.

- Бьорн, відведи її, - кинув він через плече, відвернувшись і немов втративши до мене будь-який інтерес.

Боги, невже це все?

Хоча я прекрасно розуміла, що сьогодні все тільки почалося...