Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Після громадянської війни працював у райфінвідділі, а тоді з матір’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кількоро невдатних господарів, і один багатий, культурний, який і дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – він ще довго шумів посеред поля, навіть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотіли вчитися, а дочок «служителя культу» ні до вузів, ні до технікумів не приймали, й Серновець зняв у церкві рясу: «Люди добрі, Бога нема, мене дурили і я вас дурив», баби трохи не розірвали його на шмаття, але він вирвався та втік. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обід варили два казани каші, один – для всієї артілі, другий – для Серновця, був дужий неймовірно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обід, коли він спав, косу нагострили, то він за першим помахом, не розрахувавши, потнув і впав на покіс; я сам бачив – це вже з німецької окупації – як у рудці застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, він випріг її, «йди к чортовій матері», – плеснув по крупу, зв’язав черезсідельником голоблі, черезсідельник поклав собі на шию, і витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли наші (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми їх чекали, так ми їх називали, та й як же інакше назвати – батька, дядьків, двоюрідних та троюрідних братів), як він коле біля солдатської кухні важкі корчі, а за це йому дали відро всіляких недоїдків, і він виїв ціле відро. Він їв, а ми стояли довкола і хоч самі напівголодні, потішалися, кепкували, курили солдатську махорку, а він на кпини не відповідав, а тільки казав: «Не куріть, хлопці. Ви ще малі. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготілися. Неординарний чоловік, за сприятливих часів міг би зробити багато добрих справ, а волік життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так і помер. Скільки їх породило і забрало наше болотисте сірозем’я! Скільки моїх земляків народилося для слави, для добра та істини й щезли непомітно!

Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так звані клітки, а коли ті клітки люди засіяли, оголосили колективізацію й забрали їх до колгоспу.

Батько на той час вже навчався на підготовчих курсах Ніжинського педінституту, який закінчив у 1934 році, а далі вчителював.

Нова війна знову одягла на нього шинелю. Він потрапив у оточення, а далі – у полон. Випало йому воювати під командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економії та перебували в партизанському загоні, тільки Кирпонос був на вершечку військової піраміди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант інтендантської служби. Кирпоносу в оточенні довелося водити в багнетні атаки вісімсот генералів, а батькові… – кілька годин командувати рештками двох полків, з яких втекло все начальство, і він, на той час капітан, виявився найвищим за званням. Полки були оточені в лісі, в районі Курська, він скликав командирів на нараду й запитав, які будуть думки, на що один кадровий офіцер, лейтенант зауважив: «Які думки, це ж не шкільна педрада, ви віддали бойовий наказ і на цьому край». Але за годину розпочався артналіт, людей і ліс перемішало, батька підібрали пораненим німці, хтось ще хотів вислужитися і наклепав, буцім він працював у особовому відділі. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишені штанів знайшли спресований папірець – довідку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович є вчителем середньої школи, що він безпартійний… За день до початку війни батько взяв у сільраді довідку на обмін паспорта, а потім забув про неї. А далі – концтабір, шахти в Німеччині, дві втечі й катування за них, третя втеча була вдалою, він воював у словацькому опорі, а по війні ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, і, зрештою, був демобілізований рядовим, вдома важко хворів, лікарі казали, що помре, але він видужав і дожив до дев’яноста чотирьох років.

Мабуть, тут годиться сказати кілька слів про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловіка відважного (Героя Радянського Союзу за фінську війну), хорошого командира, службіста, який був змушений виконувати всі приписи бездарного радянського командування початку війни й особисто Сталіна. Та більше, в німецькій стратегічній науці, поряд інших версій, є цікава версія ролі Кирпоноса в Другій світовій війні. Версія ця така: коли німецька група військ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армій «Південь» надовго застрягла під Києвом – рвонувшись спочатку і здолавши шлях до Києва трохи не за два тижні, німці наштовхнулися на добре організований оборонний рубіж. У гітлерівському штабі розпочалася нарада, яка тривала два тижні, частина генералів (зокрема, Гудеріан) наполягали на негайному походові на Москву, інші заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишається Кирпоносів фронт, й може статися, що в цих арміях вистачить сил відрізати німецькі армії, що атакували Москву. Перемогла друга стратегічна думка, Гудеріан повернув на південь. Кільце довкола армій Кирпоноса зімкнули Гудеріан та Клейст. Кирпоносові, який просив дозволу відступити, а потім зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один із найфатальніших безглуздих наказів сталінського командування, в результаті якого для Радянського Союзу було втрачено пів мільйона найкращого війська. Коли до фатального сполучення німецьких військ залишалося не більше ніж два тижні, Кирпонос надіслав Сталіну телеграму приблизно такого змісту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якій далі змальовував ситуацію, перерахував свої та ворожі війська й знову просив дозволу на вивід армій з оточення. Сталін, як завше лаконічно та «мудро», «по-сталінськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири дні до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталіна, й знову той повторив свій сакраментальний наказ.

У Шумейковому бору (яру) на Полтавщині відбивалися від ворога штаби армій і корпусів Кирпоносового війська. Там він був поранений, там і загинув. І все ж деякі німецькі історики вважають, що саме армії Кирпоноса, довга оборона Києва врятували Радянський Союз від розгрому. Доки танкові армади Гудеріана рухалися на південь, доки верталися до Москви, настала осінь, хляповиця, земля розгасла, й Гудеріан застряг під Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхідна армія.

За поразки першого періоду війни Сталін поклав провину на Кирпоноса. У Веркиївці було наказано зняти