read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 16
Перейти на сторінку:
воз­дух…



Горнов. Що ніч! День, по-моєму, кра­щий. Та то ж ку­ди не спог­ля­неш, скрізь ча­рує і за­ко­хує тобі очі розкішна при­ро­да.


Максим. Все то від бо­га! А, ко­неш­но, день кр щий.


Горнов. Ста­неш у обідню по­ру по­се­ред по­ля: сонеч­ко припіка, а над го­ло­вою і навк­ру­ги спів і ще­бе­тан­ня, ви­ляс­ку­ван­ня, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля по­би­лись об зак­лад і на­ма­га­ються пе­ре­ва­жить од­но дру­го­го. І ба­чиш ти, і чуєш, як кож­на пта­шеч­ка, кож­на ку­зоч­ка, навіть ко­маш­ка ма­ненька нез­ро­зумілою, але чарівною піснею хва­лить бо­жий мир, ко­ха­ючись у йо­го теплі… Чи так, Мак­си­ме?


Максим. Це так, імен­но, що так!


Горнов. По­ра вже до­до­му, бо я й справді скоро чха­ти­му.


Максим. А по­ра, по­ра, бо ніч, мов­ляв, не жде. А мені ще тре­ба до світа вста­ва­ти та за ко­су прий­ма­тись, там тре­ба ви­ко­сить осьмуш­ку яч­ме­ню шин­ка­реві.


Борис. За по­зи­ку?


Максим. За про­цент, чо­ти­ри кар­бо­ванці по­зи­чив у нього во­се­ни, так це за про­цент.


Борис. Це здирст­во!


Горнов. Ні, це по­езія! По­жи­веш на селі та й поба­чиш. Отоді-то вже за­пев­не довідаєшся, що кра­ще: чи ніч з жаб'ячим ква­кан­ням, чи…


Максим. Яка їм, мов­ляв, пра­ця за батьківськім пле­чи­ма?


Борис. А ви ду­маєте, що я цілий вік сидіти­му ди­ви­ти­мусь, як другі на ме­не роб­лять?


Максим. А чо­му б не сидіти?


Борис. Ні, це встид бу­ло б мені. Я, щоб ви зналі на­ва­жив­ся спро­бу­ва­ти уся­ку тяж­ку ро­бо­ту зад­ля того, щоб на влас­них пле­чах зва­жи­ти усю ту ва­гу й працю, під кот­рою зги­нається наш хлібо­роб.


Максим. Да­ле­ко заїха­ли! Не сил­куй­тесь, шкода і за­хо­ду, не здо­лаєте.


Борис. Піймав не піймав, а пог­наться мож­на.


Мак­сим. Хіба! Во­но, мо­же, спер­шу і зціка­виться, а далі ос­то­гид­не.


Борис. По­ба­чи­мо!


Максим. І як то мож­на чо­ловікові непризвичайно­му?


Горнов. Дай, бо­же, на­шо­му те­ляті та вов­ка з'їсти!


Мак­сим. О, щоб вас, спер­шу ж тре­ба йо­го пійма­ти, а з'їсти, мов­ляв, не шту­ка.


Горнов. Он так я вже чо­ти­ри ро­ки лов­лю то­го вовка на угон­ках, та ніяк за в'язи не вхоп­лю. А от як спро­мо­жусь ски­ну­ти з шиї двад­цять ти­сяч дов­гу…


Мак­сим. Двад­цять ти­сяч? Су­ма!


Гор­нов. Бу­ло більш, це вже тілько реш­та.


Мак­сим. Як же ви та­ку си­лу за­че­пи­ли?..


Гор­нов. Не я за­че­пив, а опіку­ни. Ба­чи­те, до­ки я вчив­ся та в книж­ку за­див­ляв­ся, а опіку­ни мої як за­ха­зяй­ну­ва­ли, та й до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що ма­ло-ма­ло не упек­ли землі з акціону.


Мак­сим. Як то з акціону?


Горнов. Ста­ло буть, з мо­лот­ка. Та жиди ви­ря­ту­ва­ли мене.


Мак­сим. Жиди? Скажіть, го­луб­чи­ку, без жида ныде не обыйдеться. Як же це?..


Гор­нов. Пла­тю про­цен­ти, от і все. До ко­го не ки­дав­ся з на­ших за по­зи­кою, всі тілько по­ра­ду да­ють. От, бра­ту­хо, як піде­мо завт­ра до ме­не, по­ба­чиш мою шко­лу. Які є ро­зумні хлоп­чи­ки! Ду­ша радіє, див­ля­чись на той розкішний пер­воцвіт.


Максим. Вчи­ли й ме­не змо­ло­ду на ки­лор­неті гра­ти, як це, ка­жу, у нас у скар­бу бу­ла своя ка­пелія. Ба­га­то ло­зи зоп­су­ва­ли на моїй шкурі, смуг та цур­палків до біса на тілі по­зос­та­ва­лось, а я та­ки як за­тяв­ся од­ним ли­цем, не хо­чу та й не хо­чу… Ну, про­ща­вай­те до яко­го ча­су. Он во­но що, те­пер вже й справді по­ра до­до­му, бо, ли­бонь, ви ко­мусь іншо­му більше у при­годі ста­не­те.


Борис. Що ви ка­же­те?


Максим. Та то я… Ба­чи­те, я іноді зос­та­ру та­ке пле­ту, що й сам до­ку­пи не збе­ру.


Горнов співа.


Вже й во­да, мов­ляв, ско­ро зас­не. Отже дівчи­на, то й до зорі очей не зап­лю­щує, все жда­ти­ме чор­ноб­ри­во­го.


Бо­рис. Яка дівчи­на?


Максим. Моя ста­ренька, це ж я свою ста­ру зо­зу­леньку. От­же я й не вмію по-ва­шо­му чо­лом­ка­тись! Як здав­лю білу та пух­лу руч­ку, то щоб ча­сом, бу­ва, не розгніва­лись. Ач, яка ви­ко­ха­на… (Розг­ля­да Бо­ри­сову ру­ку). Шко­да з та­ки­ми ру­ка­ми до плу­га. (До Гор­но­ва). Що ж, вже й з ва­ми чо­лом­ка­тись, чи як?


Горнов. А зви­чай­но!


Максим (по­дає ру­ку). Оця ру­ка тро­хи на му­жи­чу ски­дається, кістля­ва та в пу­хи­рях. Ну, спа­сибі вам, що ви не гор­дуєте на­шим бра­том си­во­ла­пим, як, бу­ло, ста­рий пан нас ве­ли­ча­ють.


Борис і Гор­нов. Спа­сибі і вам!


Борис. При­ходьте ж у ту неділю, та раніш.


Максим. Доб­ре, прий­ду. (Пішов).



ЯВА 5



Оксана (вхо­де). І не ди­во? Я й чую, що ба­ла­кають, та ніяк не роз­бе­ру, хто і з ким? Аж це ось хто!


Горнов. Дав­ненько ми з ва­ми не ба­чи­лись.


Оксана. Хоч би одвіда­ли, і не со­ром вам? То бу­ло ма­ло не що бо­жо­го дня приїздять, а це вже зовсім ме­не відцу­ра­лись. Хоч би забігли за книж­ка­ми, що по­на­да­ва­ли. Я вже їх всі пе­ре­чи­та­ла.


Горнов. Ніко­ли бу­ло, ро­бо­ча по­ра. Та на­що нам вже і одвіду­ва­ти? Ко­ли вже кращі від нас приїха­ли, то ми й не ри­паємось. Чи не по те­лят­ко ви оце іде­те?


Оксана. По яке там те­лят­ко?..


Горнов. Та це ж у інших дівчат та­ка од­мо­ва, що як зустрінеться з па­руб­ка­ми, то за­раз і ка­же: "Те­ля­ток шу­каю".


Оксана. Ні, я ко­го шу­ка­ла, то­го й знай­шла.


Горнов. Тоб­то ме­не?


Оксана. Та й вас.


Горнов. А ко­го більш ба­жа­лось ба­чи­ти?


Оксана. Поч­не­те дра­ту­ва­ти. Обох од­на­ковісінько.


Борис. А ми оце, Ок­са­но, ду­ма­ли до те­бе зай­ти.


Оксана. Ма­буть! Чую, го­мо­нять та й го­мо­нять, та все на однім місці, ще хтось по­чав і співа­ти.


Горнов. То я про­бу­вав го­ло­са. А прав­да, чу­до­вий го­лос, усі жа­би за­мовк­ли і в ку­шир по­хо­ва­лись, як за­чу­ли. Що ж та­тусь ваш, до­ма?


Оксана. Ні, не­ма. Пішли з яте­ра­ми по ри­бу.


Борис. Це шко­да.


Оксана. А хіба як батька не­ма до­ма, то й у ха­ту не мож­на зай­ти?


Горнов. Уночі? А по­говір, а людське па­ще­ку­ван­ня?


Оксана. Пев­но, вже й так то­го по­го­во­ру, що вже більш і ніку­ди.


Горнов. І вам це нічо­го?


Оксана. Це вже моя пе­чаль. А вас, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, і пізна­ти не мож­на, бо­ро­ду за­пус­ти­ли.


Горнов. На­ва­жив­ся вже, ба­чи­те, у діди за­пи­са­тись. (Чха). Оту­ди! Я ж ка­зав.


Борис. Шпич­ка в ніс.


Горнов. Хай тобі біс! Ну годі або­що. Ну дай­те ж, Ок­са­но, на­ди­ви­тись на вас! Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­лись: змарніла…


Оксана. Та годі-бо вам вдив­ля­тись, ще згла­зи­те.


Горнов. На те бог дав мені очі, щоб за­ко­ху­ва­тись тим, що кра­сує пог­ляд.


Оксана. Цеб­то я та­ка кра­су­ля?


Горнов. А то ж і ні? Щоб ви зна­ли!


Оксана. Ну, годі вам вже шут­ку­ва­ти!..


Горнов. Тут не шут­ка,

1 ... 3 4 5 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"