read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

166
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 16
Перейти на сторінку:
бо я маю вам ска­за­ти щось та­ке, що й во­рож­ка б не вга­да­ла.

Оксана. Ціка­во.


Горнов. Во­но б і дав­но вже на­ле­жа­ло вам про це довіда­тись. Слу­хай­те ж: сьогодні я вже вкінець пе­ре­ко­нав­ся, що Бо­рис у вас душі не чує.


Оксана. Цього-то вже зовсім не слід ка­за­ти. Мож­на шутку­ва­ти, а це вже… Що во­ни, спа­сибі їм, ме­не жа­лу­ють…


Борис. Тілько жа­лую?


Оксана. А більш нічо­го не по­вин­но бу­ти, і не слід, і не до речі.


Горнов (ди­виться за лаш­тун­ки). От­же й справді, па­ра ка­чок при­летіла. (Побіг).


Борис. Ти ме­не б'єш у сер­це цією од­повіддю.


Оксана. Ко­ли що й розцвіта у серці, то так во­но не­хай собі і заг­лу­шиться.


Борис. Ні, Ок­са­но, не заг­лу­шу я в своїм серці тієї ро­же­вої квітки, що так лю­бо і розкішно розцвітає.


Оксана. Му­сить зав'яну­ти. Не слід ви­ли­ва­ти у сло­во ми­мо­ле­точ­ний рай душі, бо те сло­во вле­тить в ухо тій лю­дині, кот­ра по­вин­на бо­ятись йо­го як смерті.


Борис. Де ж та смерть?


Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жа­лу­ва­ли ви ме­не до цього ча­су, і я бу­ла щас­ли­ва. Не одіймай­те ж у ме­не тієї лас­ки.


Борис. Ко­ли ми лю­би­мо од­но дру­го­го…


Оксана. Отут-то й го­ре! Не тре­ба, не тре­ба!


Борис. Чо­му ж не тре­ба?


Оксана. І ви ще пи­таєте? Ну, ко­ли вам не шко­да мо­го сер­ця, шма­туй­те йо­го.


Борис. Я не ро­зумію! Нев­же ти й досі ди­виш­ся на ме­не, як на па­ни­ча-ду­рисвіта?


Оксана. Ні, я знаю, що ви не ду­ри­те ме­не. А ко­лись дав­но ще ска­за­ли ви мені од­не сло­во, страш­ним во­но мені зда­лось і нез­ро­зумілим, а те­пер во­но мені здається ще страшнішим, ще більше нез­ро­зумілим. “Я те­бе люб­лю!" Два ро­ки я бо­ро­лась з со­бою, до­ки здо­ла­ла відсах­ну­ти те сло­во від своєї душі, не роз­во­ру­шуй­те те­пер то­го ще теп­ло­го по­пе­лу, бо як роз­жевріється, то го­ре мені бу­де.


Борис. Так ти си­лою хо­чеш зу­пи­ни­ти по­ло­вод­дя по­чут­тя?


Оксана. Зу­пи­ню!


Борис. Не вірю! І хто ж мо­же за­бо­ро­ни­ти на­шо­му ко­хан­ню? Де та си­ла, що змо­же за­го­ро­дить нам шлях до щас­тя?


Оксана. Є си­ла, стра­шен­на, нез­до­лан­на си­ла!


Борис. Де во­на? Яка си­ла? Чи, мо­же, ти іншо­го ко­хаєш? Ну, тоді…


Оксана. Па-ни-чу, над уми­ра­ючим і во­рог не зну­щається.


Борис. Прос­ти ме­не, Ок­са­но, я не так спи­тав.


Оксана. Я вам ска­жу, яка то си­ла… то си­ла стра­шен­на… Панст­во… Люб­лю, люб­лю, люб­лю!.. Губіть або ми­луй­те, я в вашій волі. (Цілує йо­го).



ЯВА 6



Текля і Со­ломія вхо­дять.


Текля. Ба­чиш, ба­чиш, якої гра­мо­ти во­на вчиться! Ходім же мерщій і всім роз­ка­же­мо! А ти біжи у гор­ниці і усе роз­ка­жи пані!..


Пішли.


Борис. Щас­тя моє, світе мій, зо­ре моя!.. Ок­са­но, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя Си­ла, всі за­ду­мані й за­ко­хані мрії! Ти те яс­не проміння, кот­ре освічу­ва­ти­ме мої заміри! Ти та довічна і міцна си­ла, кот­ра свіжи­ти­ме і ок­ри­ля­ти­ме надії. (Цілує її).


Горнов (вхо­дить). Сто­рожкі, ка­налії, і на півто­рас­та сту­пенів не підпус­ти­ли. (По­ба­чив­ши Бо­ри­са і Ок­са­ну). Отак би й давніш!..


Оксана. Не знаю, ку­ди за­ве­де ме­не моє сер­це. На йо­го во­лю те­пер зда­юсь. Я дов­го з ним пек­лу­ва­лась, не­хай же й во­но те­пер дог­ля­да ме­не!


Борис. Я бу­ду твоєю не­нею, твоїм по­во­да­рем!


Горнов. А я див­люсь і радію. Чо­го? Ма­буть, то­го, що є для ко­го в світі жить. Ок­са­но, дай­те ва­шу ру­ку. Бо­ри­се! Дивіться мені в вічі, при­див­ляй­тесь, яким безк­раїм щас­тям во­ни за­па­ла­ли. Прис­лу­хай­тесь до мо­го сер­ця, як во­но чу­ло б'ється? Я щас­ли­вий, щас­ли­вий чу­жим щас­тям! Ні, не чу­жим, людське щас­тя - моє щас­тя. О, ко­ли б такі хви­ли­ни обер­та­лись у ча­си, чо­ловік би був безс­мерт­ним.


Оксана. Яка ж ви є щи­ра ду­ша, яка ви є щи­ра лю­ди­на! Тільки те­пер я об цім довіда­лась. Я вже не знаю, як вас най­лагідніше зве­ли­чать. Бра­ти­ку лю­бий, бра­ти­ку до­ро­гий!


Горнов. Це сло­во свя­те! Так, ста­ло буть, сест­ра?


Оксана. Щи­ра і вірна!


Горнов. За­хо­вай­мо ж, сест­ро, цей завіт в сер­цях на­ших гли­бо­ко! Так, ста­ло буть, йде­мо на бо­ротьбу і пра­цю не з підор­ва­ни­ми си­ла­ми, а з ве­се­лим посміхом на ус­тах, з сер­ця­ми, пов­ни­ми свя­тої віри і надії!


Всі. І бог нам до­по­мо­же!..


Завіса





ДІЯ ДРУГА



Село. Наліво­руч ха­та За­ва­ди.



ЯВА 1



Текля і Со­ломія.


Соломія. Не спор, сест­рич­ко! Вже я доб­ре знаю, що йо­го зак­ру­тять. Та то ж щод­ня пані й пан гри­зуть йо­му, сер­деш­но­му, го­ло­ву і од­ним ли­цем на­мог­ли­ся і оже­нись, ка­жуть, на рівні, то ми тобі й сло­ва упо­пе­рек не ска­же­мо.


Текля. Тут сло­ва­ми нічо­го не вдієш.


Соломія. А що вже він спе­ре­чав­ся, що вже спо­рив і нарікав! І ма­ло не пла­кав. От єй-бо­гу, що прав­да!


Текля. Засіла йо­му Ок­са­на у печінки. Нев­же ж він ніко­ли те­бе не зачіпав?


Соломія. Ба ні, він ба­ла­ка зо мною, але щоб по­жар­ту­ва­ти, то в нього цього і на думці не­ма.


Текля. Див­но! Тад­же ти з ли­ця кра­ща від Ок­са­ни! Ну, вже я б відлу­чи­ла йо­го від неї.


Соломія. Годі-бо тобі богз­на-що ви­га­ду­ва­ти! Ти ска­жи мені кра­ще, об чім то ти з па­нею ра­ди­лась?


Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й ска­за­ла. (Го­лос­но). Не­хай опісля са­ма довідаєшся.


Соломія. А прав­да, пан­ноч­ка гар­ненька?


Текля. Ото па­ни­чеві па­ра!


Соломія. І де во­на та­ка хо­ро­ша вро­ди­лась? Ніжна-ніжна, не­на­че з вос­ку зліпле­на. Ко­ли б це па­нич на­го­див­ся, я б йо­му за­раз шеп­ну­ла. От єй-бо­гу, що прав­да.


Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти сло­во пис­неш, то я та­ко­го нап­ле­ту на те­бе твоєму Ха­ри­то­нові, що він бу­де жа­ха­тись те­бе, як чу­ми!


Соломія (з ля­ком). І не гріх тобі?


Текля. Зваж, ко­го більш шко­да, чи Ха­ри­то­на, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, ка­жеш, сподіва­ються па­ни­ча до­до­му?


Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце пе­ре­чу­ли від ко­гось, що вве­чері прибіжить, так те­пер й розісла­ли нас на всі шля­хи: ме­не, Зіньку, Матвія, щоб, ста­ло буть, кот­ре з нас пос­те­ре­же йо­го, щоб бігли на­суп­ро­ти і щоб він яко­мо­га поспішав до­до­му, пев­но, бо­яться, щоб він ча­сом не забіг на яку хви­ли­ну до Ок­са­ни… Ох, ко­ли б же мені та й не зустріти йо­го!


Текля. Чо­му ж то так?..


Соломія. Бо я, ма­буть, не зумію збре­ха­ти. Як поч­не ви­пи­ту­ва­ти, ко­ли зас­лаб­ли, та як, і що? То я зра­зу усе й ви­яв­лю.


Текля. Та й дур­на ти яка! А ти не ди­вись йо­му в вічі; як ка­за­ти­меш,

1 ... 4 5 6 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"