read-books.club » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

166
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 16
Перейти на сторінку:
б кра­ще про­чи­та­ла.

Степан. О, та б про­чи­та­ла! Ок­са­ну доб­ре па­нич нав­чив гра­мо­ти.


Текля. Нав­чив і до ро­зу­му довів. А во­на те­пер хо­де, як та про­ява, та ко­сою світе!


Охрім. Вже Ок­са­ну вхо­пи­ла на зу­бок?


Степан. Гля­ди, щоб ча­сом тобі не засвіти­ло очах!


Текля. Ов­ва!


Степан. Не ов­ва­кай! Ти пле­щи про ко­го іншог а про Ок­са­ну ні пис­ни.


Текля. Я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на на тім ти жні плоскінь ви­би­ра­ла, та все ви­хи­лю­ва­ла­ся, та за пояс­ни­цю ха­па­ла­ся.


Степан. Слу­хай, Тек­ле, я пло­хий-пло­хий, ну, як роз­лю­ту­юсь, то й чорт мені не сват.


Текля. Знаю я, що й тобі Ок­са­на за­па­ла в око, че­рез те ти те­пер і зас­ту­паєшся за неї.


Степан. Про ме­не… не про ме­не йшла річ, а це діло не твоєї па­рафії. А за Ок­са­ну я кож­но­му в'язи вкру­чу!..


Парубок. Ну, кож­но­му, чи не ду­же ба­га­то бу­де.


Степан. Я го­ло­вою за неї одвічаю.


Охрім. Стри­вай, Сте­па­не, не га­ря­чись! Прав­да, бра­ти­ку, як оли­ва, на­верх спли­ва. Ти на­тя­каєш, Тек­ле, на те, що, ста­ло бить, Ок­са­на важ­ка? Доб­ре! Ад­же ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що па­нич вже два ро­ки не приїздив до­до­му.


Текля. Так я за­пев­не знаю, знаю, що…


Степан. Що слід тобі гу­би по­би­ти!.. Ну, не ідол­ка ти?..


Текля. Що ж він - візьме її, чи як?


Степан. Там вже чи по­бе­руться во­ни, чи ні, інша річ. Ти б по­ду­ма­ла хоч би те, що чо­го б то­му па­ни­чеві хо­ди­ти до Ок­са­ни се­ред біло­го дня, на очах у лю­дей, ко­ли б що, мо­же, бу­ло у йо­го на думці.


Гордій. Вот ето так вєрная прав­да! У нас у го­роді ежелі єсть ка­кая ко­мерція про­меж ка­ва­ле­ра з ба­ришнею, так завсігда еті діла поз­но вно­че, по­то­му дньом глав­ноє - ам­биція.


Степан. Геть ти під три чор­ти з своєю ам­бицією, до­ки не би­тий!


Гордій. Вот те­бе й по­ра­дош­ний раз­го­вор!


Степан. Не лізь! Ко­ли не до те­бе п'ють, то не ка­жи "здо­ров"!..


Охрім. А цитьте, ли­бонь, щось го­мо­нить.


Прислухаються.


Так і є! (Ди­виться). Он­деч­ки па­нич вер­тається з охо­ти!..


Текля (при­див­ляється). Он­де ж і титівський па­нич з ним, той, що, ка­жуть, сам собі їсти ва­ре!


Охрім. По­че­ши ще язи­ка на па­ни­чеві.


Текля. Ба ні ж! Гарні па­ни нас­та­ли! Хоч би цей титівський па­нич: зап­ря­же сам ко­ня­чи­ну та й і їде се­лом, не­на­че той па­ла­мар, що у піст попідвікон­ню ку­рей та по­ро­сят клян­чить!


Гордій. Не мо­жет бить! Вот так вос­пи­таніє!..


Текля. А я все ж та­ки ска­жу…


Степан. Про Ок­са­ну-та­ки?


Охрім. Та­ки стри­же­не, стри­же­не? Здається мені, що щось ти це не­да­ром пле­щеш про дру­гих!


Степан. Та ну її к бісу! Ану за­водь хто пісню!..


Гордій. Я вам спою по ва­шо­му вку­су.





Не с послєдніх бил при­ка­щик,


Я спою об ньом рас­каз.


Бил вон пос­лан за по­луч­кой дєнег,


Точ­но би­ло єто враз.





(Говорить). А ви підхва­туй­те.





Єни йо­го ма­нять.


Єни йо­го ма­нять:


Пожалуйте, по­жа­луй­те,


По­жа­луй­те, ку­пець!..





Деякі па­руб­ки му­ги­чуть. Гордій зно­ву.





Вдруг іду я тро­ту­ва­ром,


Си­дять кра­сот­ки на крильце,


Точ­но вий­шли січас із больниці,


Нєту крас­ки на ли­це…


Oни йо­го ма­нять і т. д.





Всі пішли.



ЯВА 4



Борис Во­ро­нов, Вла­ди­мир Пет­ро­вич Гор­нов і Максим Фортуна; всі во­ни з руш­ни­ця­ми і охот­ни­чи­ми тор­ба­ми.


Максим. Ну, па­ни­чу, як собі хо­че­те, а вдру­ге ви­ба­чай­те, щоб я вас повів на охо­ту. Шко­да, те­пер вже більш не підду­ри­те ме­не!..


Борис. Це но­ви­на! Чим же ми вас підду­ри­ли?


Максим. Ще й пи­та­ють! Ви ж та­ки ро­зумні і вчені, мов­ляв, лю­ди, то й розмірку­ва­ли б: що цілісінький день ви собі уд­вох ба­ла­каєте, а за ва­ми слідком чов­гає щось та­ке, ніби теж ски­дається на лю­ди­ну, а ви йо­го вва­жаєте ні за при­ший хвіст ко­билі чи за німо­го?.. Бовк­не­те яке там сло­во до ме­не; ко­ли б, мов­ляв, ви по-на­шо­му, по-прос­то­му ба­ла­ка­ли, як перш бу­ло ко­лись, то, мо­же б, і я ро­зумів там що п'яте хоч че­рез де­ся­те.


Борис. То хіба ви по-руськи не ро­зумієте?..


Максим. Цеб­то по-панськи? А де ж би ми тут нав­чи­лись?


Горнов. Вже й розсівся.


Борис. Я ду­же но­ги на­то­мив.


Горнов. А що ви тоді, хоч тро­хи-та­ки шу­ру­палі по-руськи?


Максим. Вам та­ки ціка­во? Аяк­же. Ве­ли­ка, бач­те, бу­ла б на­ву­ка; "так точ­но", "не мо­гу знать", “слу­шаю!", "ча­во зво­ли­те?" - ото й по на­вуці.


Борис по­дає йо­му та­бак.


Та ви вже, будь лас­ка, самі мені, бо мої пальці, мов­ляв, не до то­го па­пе­ру зроб­лені. А яка чу­до­ва ніч, ти­хо-тихо, мов­ляв, як у вусі. Чи во­но на дощ оце за­тих­ло, чи на вітер?


Горнов. А вам як здається?


Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?


Горнов. Не вчать.


Максим. Як то мож­на! Во­но ж по­вин­но сто­яти у тих кни­гах, що вчи­те.


Горнов. Не до­див­ляв­ся.


Максим. І все ви шут­куєте. Дай, бо­же, мов­ляв, щут­ку­ва­ти, аби не пла­ка­ти. Я сам ска­жу, що от наш пи­сар, так той вга­дує: чи го­ди­на бу­де, чи не­го­да, тілько на хви­ли­ну заг­ля­не у кни­жеч­ку і за­раз вга­да.


Горнов. То ж кни­жеч­ка вга­дує, кот­ра зветься ка­лен­дар.


Максим. Як ви ка­же­те?


Горнов. Ка­лен­дар.


Максим. Ба ні, не ка­лен­дар, а сон­ник, бо він вам і сон вга­да - як ув око вліпе.


Горнов. Ба­ки лю­дям за­би­ва.


Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і руж­жо мо­же за­мо­вить! Чи віри­те, що раз як за­мо­вив мені оцю руш­ни­цю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Му­сив вже йо­му пос­та­но­вить півквар­ти.


Горнов. І нап­ра­вив?


Максим. Ще й як нап­ра­вив!


Горнов. Май­стер, зна­чить, до уся­ко­го діла?


Максим. О, го­ло­ва! Ка­жу вам, до уся­ко­го діла до­теп­ний!


Горнов. Дов­го ще по се­лах отакі муд­реці, як ваш пи­сар, мо­ро­чи­ти­муть ми­рян.


Максим. От­же, ви не віри­те?


Горнов. А зви­чай­но, що не вірю.


Борис. Як тут чу­до­во! Я б отак до самісінько­го світу про­сидів.


Горнов. Ви­га­дай півто­ра людсько­го! І що тут красотнього? Жа­би ква­ка­ють, від став­ка му­лом не­се, під но­га­ми вог­ко, аж джя­ко­тить, а не­жи­тя та­ко­го тут здо­ро­во­го мож­на схо­пи­ти.


Максим. Еге, що й тиж­день, мов­ляв, не вич­хається.


Горнов. А бісові ко­марі аж пе­чуть.


Максим. А ви об­ку­рюй­те се­бе, отак навк­ру­ги пус­кай­те дим, то та по­гань і не наб­ли­зиться, і втіка­ти­ме, як чорт від ла­да­ну.


Борис. Ти, Во­ло­дя, не лю­биш по­езії.





Тиха ук­ра­инс­кая ночь,


Проз­рач­но не­бо, звезды бле­щут;


Своей дре­мо­ты пре­воз­мочь


Не мо­жет

1 2 3 4 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"