Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Йшла собі старенька, — це було зовсім недавно, всього два дні тому, — йшла лісом. Коли бачить, біля чавунного хреста на роздоріжжі вовтузиться якийсь чоловік. Побачивши стареньку, він спокійнісінько всівся на кам'яну основу й запалив люльку.

Старенька у нього й питає:

— А що ти робиш тут, рідненький?

Чужинець, зодягнений у коротке поношене пальто, посмоктує люльку і гугонить:

— Як — гарно у вас тут, у лісі.

А навколо зима, дме різкий холодний вітер. Старенька, звичайно, зацікавилась. Питає про те, про се. Чоловік киває в бік села, до якого добиратися з годину. У нього, бачте, там родичі. Але називає прізвище, що його старенька ніколи й не чула. Тоді почав викручуватись і назвав інше, трохи дальше село. Іти з старенькою одмовився. Вона довго роздумувала. Цей тип біля хреста став їй здаватися підозрілим. З'явився тут, ніби з неба впав. Коли озирнулась, побачила, що він простує геть. Але не в бік села, «де живуть родичі», а в напрямку кордону.

Старенька зустріла патруль і розповіла свою пригоду. Не сподобався їй той чоловік. Коли б не виявився шпигуном. Патруль сповістив на заставу. Бійці взяли собак і пішли на розшуки пана Вонашка, як він назвав себе старенькій. Ідуть назирці і бачать, як він крадеться до кордону глухими неходженими стежками.

Коли ж не зміг пояснити, чому в таку пору блукає в лісі, потягли його на заставу. Там обшукали і знайшли пістолет та посвідку на ім'я Соучка. За чверть години з'ясувалось, що копії такої довідки немає в жодному відділку міліції й що, таким чином, вона фальшива. Тоді він, опустивши голову, признається, що виконує функцію поштаря — закладає й виймає папери із криївки в чавунному хресті.

Він поклав туди що-небудь? Ні. Взяв? Теж ні. При ньому також нічого не знайшли. Можливо, десь сховав або викинув папери. А може, вона ще не прийшла.

Затриманий твердить, що він не знає, хто кладе туди пошту. Каже, що ні разу нікого там не зустрічав.

Поки його допитували — цілих три дні — пролунав постріл. Стріляли з пістолета. Пізніш на грузькій дорозі, присипаній снігом, виявили жінку з простреленою головою. На снігу лежала гільза калібру 7,62. Постріл було зроблено приставленою до правої скроні зброєю. Куля застряла в мозкові. Виникло враження, що ворог зустрівся з Вальтеровою і що вона його добре знала. По ледве помітних слідах можна було простежити, що вбивця звернув у ліс. Найбільш вірогідно, що він лишився по цей бік кордону. Але всі пошуки були марні. Ворог мав досить часу, щоб заховатись.

У мертвої Марти було знайдено інструкцію до користування кодом ВХ-222. Графологи встановили, що то був почерк самої Марти.

Папери мали вже бути в тайнику, коли за ними прийшов «поштар». Але він там нічого не знайшов. Марта Вальтерова принесла їх з запізненням. Питаю себе: чому ця тендітна дівчина взялась за таку небезпечну справу?..

Протокол допиту «поштаря» дуже докладний, хоч в ньому нема нічого для нас нового. Здається, хлопець у всьому зізнався. Та в нього іншого виходу й не було. Він — емігрант, вимуштруваний колишнім відомим генералом, який подібними справами займався ще до війни. І досі не вгамувався, хоч одсидів свій строк як військовий злочинець.

У «поштаря» немає таких знайомих на нашій землі, які б нас зацікавили. Справжнє ім'я його Йозеф Скала. Колись він тримав невеличку пивницю. У травні 1945 року став директором погранготелю. Звідти й утік на захід. Сім'ю залишив без жодної копійки. Та за кордоном йому довелося змінити професію, адже таких, як він, там хоч греблю гати. Отож і довелось йому стати шпигуном. Він навіть не знає, як допоміг мені, розповівши про Лебруна.

От звідки взялися на цій справі літери «Р. Л.» — «Резидент Лебрун».

Лебрун — нащадок наполеонівського пройдисвіта, який свого часу засів у Чехії. 1948 року втік на захід. Там і очолив розвідувальну службу. Для посторонніх він був господарем торговельної фірми. Потім дістав підвищення і став резидентом в ЧСР.

«Поштар» — Йозеф Скала — чув багато про нього. Проте жодного разу не бачив його. Каже, що Лебруна вважають хитрим і сміливим. Він нібито здібний організатор шпигунської мережі та шкідницької зграї в республіці. Збирає шпигунські дані військового, економічного й політичного значення і «поштою» передає їх за кордон. Проте користується й іншими засобами. «Поштарі» навіть не знають один одного — провал одного застерігає іншого. Кожен обслуговує лише один тайник. Схема шпигунської мережі Скалі не відома. Кордон він переходив що два тижні, а іноді й через тиждень. Або самостійно, або з чиєюсь допомогою.

У мене таке враження, що цей чоловік з великою радістю позбувся свого пістолета і необхідності ходити через кордон. Клянеться, що жодного разу ні в кого не стріляв. Просить, щоб я повідомив сім'ю про його «повернення». Видно, потягло бідолаху додому. Вдає з себе патріота, який допустився прикрої помилки. Бачили ми таких!

Мені дуже важко.

Я нічим не можу заперечити причетність полковника й Вашека Небеського до злочину. По суті, обидва вони безпосередні винуватці, хоча обставини й виключають співучасть Вашека, а свідчення його необережності ще треба доказати. Підозрювати полковника — це просто дурість, оскільки його «шпигунські» методи були б просто-напросто наївними. Документи, що їх шифрує, він міг би передавати прямо в руки без усіляких криївок і «поштарів».

А Вашек, знай, повторює своє:

— Ні словом, ні жодним порухом я не виказав чогось Марті. Та вона й не виявляла будь-якої цікавості до моєї роботи. — Він тримається спокійно, але дуже блідий. — Вона намагалась порвати з ними. Повір мені, що той хлопець знайшов тайник порожнім лише завдяки тому, що Марта опиралася, не хотіла йти. Потім її все ж таки примусили, і вона пішла, але ви вже схопили того чоловіка. Дізнавшись про це, вони вбили Марту. Вважали, що вона винна в усьому, й покарали.

Вашек не бачив Марти після смерті. Не схотів. Та його ніхто до цього й не спонукав.

Полковник лишився на своєму місці. Для Вашека