Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Спірною є точка зору В. П. Малкова про те, що норми Загальної частини при кваліфікації використовуються (вказуються) лише в тому разі, якщо вони уточнюють характер злочинної діяльності лише порівняно з тією діяльністю, що описана у нормі Особливої частини[24]. Дійсно, далеко не в усіх випадках у процесуальних документах містяться посилання на норми Загальної частини. Із цього, однак, не випливає, що вони не використовуються. Ознаки складів злочинів, яких немає у диспозиціях статей Особливої частини, а саме: ознаки, що характеризують суб’єкт злочину (наявність певного віку, осудність); ознаки, що належать до об’єктивної сторони (ознаки незакінченого злочину і злочину, вчиненого у співучасті), ознаки, що характеризують суб’єктивну сторону (умисна й необережна форми вини); ознаки, що належать до об’єкта злочину, містяться у положеннях Загальної частини законодавства про кримінальну відповідальність.

Враховуючи вищезгадане, слід зазначити, що норма Загальної частини КК про поняття співучасті має універсальне значення і поширюється на всі випадки вчинення умисного злочину спільними зусиллями декількох суб’єктів. Відповідно, передбачені статтями Загальної та Особливої частин КК України злочинні організації є проявами співучасті. З одного боку, вони мають загальні ознаки — участь у злочині двох чи більше осіб, спільний та умисний характер діяльності винних, а з іншого — мають деякі специфічні, конструктивні особливості, що відрізняються одна від одної.

Таким чином, поняття співучасті, що міститься у диспозиції ст. 26 КК, — це узагальнена характеристика всіх проявів спільної злочинної діяльності. Отже, група осіб, група осіб за попередньою змовою, організована група і злочинна організація (ст. 28 КК України), а також злочинна організація (ст. 255 КК України), банда (ст. 257 КК України), терористична група чи терористична організація (ч. 1 ст. 2583 КК України) і воєнізовані або збройні формування (ст. 260 КК України) співвідносяться із законодавчим формулюванням поняття співучасті як рід і вид.

Розрізняючи соціологічну і юридичну (кримінально-правову) характеристику спільної злочинної діяльності декількох осіб, В. С. Прохоров зазначає, що власне вчинення злочину в співучасті — не загальна і безумовна підстава посилення відповідальності співучасників, а обставина, що підлягає оцінці у кожному конкретному випадку. Відповідно до закону вона може бути обставиною, що обтяжує відповідальність кожного співучасника (п. 2 ст. 41 КК УРСР), що обтяжує відповідальність окремого співучасника (п. 7 ст. 41 КК УРСР) чи обставиною, що пом’якшує її (п. 3 ст. 40 КК УРСР)[25]. А. А. Піонтковський, М. І. Ковальов, П. Ф. Тельнов, Р. Д. Сабіров, Р. Р. Галіакбаров, М. Х. Хабібуллін називають співучасть обставиною, що підвищує суспільну небезпечність злочинного діяння за певних умов[26].

Кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у вчиненні злочину[27]. П. Ф. Тельнов зазначає, що співучасть за шкідливістю складових його дій і за небезпекою особистості самих співучасників є неоднорідною. Серед них зустрічаються активні організатори і підбурювачі, а частіше — пасивні суб’єкти, втягнені у злочин у зв’язку з недостатньою свідомістю. Оцінювати посягання всіх їх більш суворо, ніж аналогічні діяння суб’єкта, було б несправедливо. Із цих причин у радянському законодавстві про кримінальну відповідальність тільки в окремих випадках співучасть посилює відповідальність[28].

Деякі автори вважають, що співучасть утворює лише особливу форму відповідальності, тому що вона є особливою формою діяльності, яка складається з діяльності декількох осіб, що вчиняють один і той самий злочин і не може вважатися кваліфікуючою чи обтяжуючою обставиною[29]. Протилежну точку зору відстоюють П. І. Гришаєв, О. В. Ушаков, В. П. Малков, М. М. Іванов та ін., стверджуючи, що співучасть в усіх випадках підвищує суспільну небезпечність злочину порівняно з аналогічним посяганням, вчиненим особою індивідуально