Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Інші вчені пропонували вважати співучастю вчинення одного чи декількох злочинів спільною діяльністю двох або більше осіб[12].

Стаття 17 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року (ст. 19 КК УРСР 1960 р.) у ч. 1 визначала співучасть як умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину.

Поряд із виконавцем, підбурювачем і пособником Основи кримінального законодавства легалізували фігуру організатора, який втілював також функції керівника злочину.

Більшість дослідників пропонувало включити до визначення співучасті вказівку про умисний характер вчинюваного злочину[13]. Так, Ф. Г Бурчак співучасть визначає як спільну участь двох або більше осіб у вчиненні одного й того самого умисного злочину[14]. Причому намір на спільність він вважає факультативною ознакою. За визначенням П. Ф. Тельнова, співучастю визнається вчинення умисного злочину спільними свідомо об’єднаними діяннями двох або більше осіб[15]. На думку П. І. Гришаєва і Г. А. Крігера, матеріальними особливостями співучасті є, по-перше, погоджена, по-друге, спільна злочинна діяльність декількох осіб, спрямована на досягнення єдиного результату[16].

Виникає питання: чи є законодавче визначення поняття співучасті універсальним, що охоплює всі випадки вчинення одного і того ж самого злочину декількома особами, чи має стосуватися тільки тих його проявів, коли між співучасниками існує розподіл ролей? Це питання, як справедливо зазначає Ф. Г. Бурчак, є преюдиціальним, тому що від його вирішення залежить не тільки підхід до всіх проблем співучасті, але й сама конструкція норм Загальної частини КК, що регулюють цей інститут[17].

На думку І. П. Малахова, співучасть не є тотожною груповому злочинному посяганню, в якій би формі воно не проявлялося. Це різні явища, що мають різний зміст і самостійне кримінально-правове значення[18]. Він не тільки запропонував розглядати законодавче визначення співучасті лише щодо випадків підбурювання, організаторства і пособництва вчиненню злочину, але й констатував, що, утримуючи проблему протидії груповій та організованій злочинності в межах інституту співучасті, теорія звела її наукове вирішення нанівець[19].

Ю. А. Красіков вважає, що стаття Загальної частини КК про співучасть та умови кримінальної відповідальності за співучасть у злочині не може поширюватися на статті Особливої частини КК, в яких містяться ознаки злочину, вчиненого групою осіб, організованою групою тощо[20]. У цьому випадку, на його думку, законодавство обмежує сферу загальності, універсальності норми Загальної частини. Аналогічну точку зору відстоюють М. Д. Шаргородський і Ф. Г Бурчак[21].

Інші вчені беруть за основу тезу про те, що приписи ст. 19 КК УРСР 1960 р. (нині ст. 26 КК України) є загальним нормативним положенням щодо всіх випадків умисної спільної злочинної діяльності[22].

Ця позиція заслуговує на підтримку, оскільки Загальна частина КК України містить у собі норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права України.

Цільове призначення загальних принципів і положень, що містяться в Загальній частині, полягає в обслуговуванні норм Особливої частини КК. Тому структуру норм Особливої частини КК варто розглядати в нерозривному зв’язку і єдності з нормами Загальної частини КК. М. І. Бажанов зазначає, що для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників, крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, є необхідним посилання і на ст. 27 КК