Читати книгу - "Борошняні немовлята"

— Сайме, це все через тебе!

— При чому тут узагалі наука? Та нас просто надурили!

— Сайме, тягни ще раз!

Вмить пан Картрайт викинув уміст коробки в смітник. Бюлетені полетіли вниз — на пожовану їжу, яку раніше виплюнув Луїс Перейра.

Пан Картрайт почав гортати методичні вказівки до конкурсу наукових досліджень, які підготував доктор Фелтом. Ну що за кепський початок триместру! Чому той Фелтом не може робити так, як в інших школах, і приділяти увагу дивам науки лише останніми тижнями перед канікулами, коли на такі класи, як 4-В, вже ніхто не звертає уваги? Одвічна проблема, коли до справи беруться ентузіасти. Вони ніколи не зважають на слабкості інших.

Знайшовши врешті потрібну сторінку, пан Картрайт підвищив голос, немов от-от мав оголосити переможця премії «Оскар», і урочисто заявив:

— А експеримент, який доктор Фелтом вибрав для цієї теми, називається…

Учитель окинув поглядом клас. Він ще навіть нічого не сказав, а на нього вже дивилася ціла когорта незадоволених облич.

— Борошняні немовлята!

Відразу ж презирство учнів витіснилося повним нерозумінням.

— Пане?

— Борошняні немовлята чи порохняві немовлята?

— І те, і те — якісь дурниці.

— Що це взагалі таке?

— Хай що це таке, але з наукою воно явно ніяк не пов’язане.

Глибоко в душі пан Картрайт був з ними згоден. Він знову глянув на перелік. Можливо, це якась помилка? Ще один канцелярський недогляд?

Ні. Все правильно. Ось, написано чорним по білому.

Борошняні немовлята.

Саме так.

Пан Картрайт шпурнув інструкцію доктора Фелтома на стіл. Хай там що це означає, але зараз не час розбиратися. Вейн Дрісколл уже несамовито роздував щоки, готовий свистіти, і шалено розмахував своїм уявним секундоміром.

І тут, хто б сумнівався, продзвенів дзвоник.

Лишався ще один нетривалий ритуал — і цей урок нарешті закінчиться. Хто ж сьогодні буде першим?

Білл Сіммонс.

— Перепрошую, Білле Сіммонс, хіба хтось сказав, що урок закінчився? Сядь на місце, будь ласка.

— Але, пане, дзвінок же продзвенів!

— Дзвінок лунає для мене, Білле, а не для тебе.

Однак сьогодні він був не в гуморі. Ні, не сьогодні. Щоб здихатися їх хоч трішечки швидше, він навіть удав, що не помітив, як Pacс Моулд підняв свій зад на десять дюймів[4] над стільцем, приготувавшись кулею вилетіти з класу.

— Гаразд, 4-В, геть звідси.

Пан Картрайт поринув у роздуми, а тим часом безладна юрба учнів стрімголов кинулася до дверей.

Борошняні немовлята… Що за нісенітниця?

Саймон Мартін розкинувся на всіх трьох стільцях, які стояли перед дверима в учительську. Його сюди відправили за порушення шкільної дисципліни під час лінійки. Хлопець побув тут лише чотири хвилини, але вже помирав з нудьги. Він хотів був посвистіти (через що йому прочитала мораль пані Арнотт, коли заходила в учительську). Він пробував вистукувати мелодії ногами (через що йому прочитав мораль пан Гендерсон, коли виходив з учительської). Він навіть намагався перевірити, скільки різноманітних поцокувань можна видати язиком (через що йому прочитав мораль пан Спенсер, коли проходив повз).

Вони просто не залишили йому вибору.

Невже вони думають, що хлопчина зможе просидіти тут цілісінький день без діла?

Коли з кабінету вийшов ще один учитель, Сайм вирішив ризикнути.

Наступним учительську полишив пан Дюпаск. Коли за ним хитнулися двері, Саймон Мартін нишком відсунув одну зі своїх величезних ніг на декілька дюймів назад і п’яткою притримав двері, не давши їм зачинитися повністю.

Учителі самі в усьому винні. Якщо вони не хотіли, щоб учень, до якого абсолютно незаслужено придерлися на лінійці, так знудився, що врешті вирішив підслуховувати їхню розмову, то треба було залишити його у спокої, коли він тихесенько собі свистів, вистукував мелодії чи цокав язиком.

Саймон зручно вмостився і нашорошив вуха. Ба більше, коли він повертав голову праворуч, ніби розглядаючи щось у коридорі, то міг побачити боковим зором малесеньку частину учительської. Там саме здіймав бучу Старий Бецман, вкотре влаштовуючи галас на порожньому місці.

— Я просто не можу в це повірити! — репетував пан Картрайт. — Я не вірю власним вухам. Ви серйозно намагаєтеся мене переконати, що цей ваш розвивальний проектик — всього-на-всього шість фунтів[5] звичайнісінького білого борошна, напханого в мішковину? І ви збираєтеся дати по такій забавці кожному телепню в моєму класі?

— Не дати, Еріку, а позичити.

— Дати. Позичити, — у щілинці блимнули руки пана Картрайта, які він у відчаї підняв угору. — Для мого зборища соціопатів це суті справи не міняє. Жоднісінький учень з 4-В не зможе подбати навіть про камінь, не розтрощивши його. Марно чекати іншої долі для шестифунтових мішків з борошном!

Крізь щілину Саймон побачив смужку стривоженого обличчя доктора Фелтома.

— Не шестифунтових, Еріку, а трикілограмових. Спробуйте подати учням приклад і думайте в грамах.

Саймон почув, як пан Картрайт огризнувся:

— Спасибі, та я думатиму так, як мені хочеться! Чесно кажучи, я вважаю, що ви тут усі з глузду з’їхали. До вашого відома, зараз у 4-В дев’ятнадцятеро хлопців. Дев’ятнадцять помножити на шість буде сто двадцять три!

— Сто чотирнадцять, — виправив доктор Фелтом, не втримавшись.

— Що?

Доктор Фелтом помилково сприйняв суміш роздратування й люті пана Картрайта за щире прагнення математичного просвітлення.

— Здається, ви ненароком помножили дев’ять на сім, — пояснив він. —