Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Доки Олег здивовано роззирався, Людмила причинила двері — тихо, але виразно клацнув замок. Жінка з помітним полегшенням присіла на білу шкіряну канапу у передпокої.

— То це і є твій курвалик? — неприємний, але ще молодий голос пролунав десь згори. Олег озирнувся — і побачив опецькуватого чоловіка в медичному халаті, який неквапно спускався зі сходів у дальньому кутку зали. — Так-так, юначе, ваш спосіб життя має давню назву — «курваль». Себто той, хто обслуговує курвочок, — гигикнув чоловік. — Насправді нічого поганого я в цьому не вбачаю. Кожен заробляє собі на хліб, чим може. Людочка багато про Вас розповідала. Вона дуже цінує Вашу товариську допомогу. — Незнайомець поволі, якось крадькома наближався до Олега, не виймаючи руки з кишень. — Але, юначе, Ваша романтична професія пов’язана з певними ризиками. Самі розумієте: навкруги нині стільки усілякої зарази розвелося. От Люда і прагне бути впевненою, що з Вами в цьому сенсі все гаразд. Вона, бачте, сама посоромилася Вам це пояснити, тому доводиться мені. Звуть мене… А втім, Вам це ні до чого. Зараз здасте аналіз крові і незабаром знатимете усе про ваше здоров’ячко. Сюди проходьте, будь ласка. — Чоловік спробував узяти молодика під лікоть.

— Ти чудово знаєш, що раз на три місяці я проходжу повне обстеження, бачила довідки про моє здоров’я і сама, між іншим, платила за аналізи… — Олег вирвав руку та інтуїтивно намагаючись триматися подалі від незнайомця, підійшов до Людмили. Жінка нерухомо сиділа на канапі, стежачи за ними.

— Ну, правильну довідочку і купити ж можна, недорого, — озвався чоловік, більше не намагаючись наблизитися до Олега.

— Тобі що, важко кров здати? Я цілком покладаюся на… цього лікаря. Хочеш — доплачу тобі за зайвий клопіт? А кременчуцьким довідкам дійсно мало віри. Що, як у лабораторії лише вдають, ніби роблять аналізи? А самі лише папірці штампують, не витрачаючись на дорогі реагенти. Гроші ж пацієнтів до власної кишені кладуть, — якось завчено сказала Людмила.

— Не буду я тут нікому нічого здавати, — парубок усім єством відчув небезпеку. — Коли тобі вже так припекло, ходімо до центру «АнтиСНІД», тут, у Дніпрі.

— Ну як собі знаєш…

Вона рвучко підхопилася, але раптом поточилася і нібито почала падати. Олег рефлекторно кинувся її підхопити, відчуваючи, що робить якусь невиправну помилку. За мить гострий точковий біль пронизав шию. Саме там, де над білим коміром сорочки звивався візерунок татуювання, схожий на гадючку. Тіло миттєво стало чужим та неслухняним. У голові запаморочилося. Молодик почав осідати на підлогу, ніби через товстий шар вати відчувши, як його підхопили чиїсь міцні руки і чоловічий голос турботливо промовив:

— Не можна так, юначе! Це, мабуть, запаморочення від виснаження. Ну й тяжка ж у Вас робота! — і вже іншим, суворим тоном: — Усе добре, Людмило, він тепер не рипнеться.

Олег ще відчував, як його кладуть на диван, підмощують під голову щось м’яке, ще встиг подумки сказати собі, що ніякий він не жиголо, а чесний курваль…

Нічний парк Тараса Шевченка зустрів Дена та Гусика темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло поодиноких ліхтарів. Повітря тут було свіжіше, ніж на проспекті. Від води тягло весняною вологою. Двійко хлопчаків, сторожко озираючись, прямували вниз до Дніпра. І чим далі вони заходили вглиб алеї, тим тихшими ставали звуки міста. Ось уже і ледь помітний прохід у кущах. Вони звернули туди і опинилися на невеликій галявині, освітленій лише місяцем, який то виринав, то знову ховався за хмарами. Тіні у цьому мінливому світлі здавалися живими, за кожним деревом чи кущем ввижався хтось підступний і небезпечний. Якоїсь миті причулися чиїсь кроки. Хлопці миттю вклякли на місці, але більше нічого не шурхотіло, і вони трохи заспокоїлися.

— Я заникав його десь тут. — Ден присів і почав обмацувати руками траву під кущами. — Ні біса не видно. Дай ліхтарик.

— Дене, а може, ну його? — Відповів ламким голосом Гусик. — Раптом у тому портфелі є щось дуже-дуже важливе? Нас вистежать, упіймають, відгамселять, а мо’, і вб’ють!

— Не мели дурниць! Тобі ж Макака казав — там просто якийсь сувенір, дуже потрібний одному старому дивакові. Нам він ні до чого, а коли принесемо портфель Макаці, він обом по «куску» відвалить. Уявляєш, скільки можна буде на компáх грати? Кросівки мені купимо, а тобі джинси… Не сци, посвіти краще!

По галявині забігав білий овал світла, яке за мить вихопило з темряви кілька зів’ялих гілок бузку. Відкинувши їх, Ден витягнув великий чорний целофановий пакет, з якого дістав темно-коричневий, з крокодилячої шкіри старий портфель із блискучими замками.

— Ну от і все, — з помітним полегшенням зітхнув він. — Можемо йти до Макаки.

— Дене, а може хрін із ним, тим Макакою? — знову заговорив Гусик. — Лише сам цей портфель, знаєш, скільки коштує? А може, у ньому гроші чи коштовності? Недарма ж Макака заборонив нам туди зазирати. Давай хоч одним оком поглянемо! А Макака, він такий ушльопок, що й обдурити може, ти ж його знаєш!

— Воно-то так, але мене стрьомає із ним зв’язуватися. Ходімо. Сам же щойно казав — тут може бути щось таке, за що вбити можуть. — Ден рушив у бік алеї.

— Дене, будь-ласо-о-очка! — канючив Гусик, заступаючи йому шлях. — Ми лише краєчком ока, і одразу ж — до Макаки. Ну давай!

— От блін! Ну звідки ти такий причіпливий узявся? — спалахнув Ден.

— Сам знаєш, з Новамасковска. — впевненіше відповів Гусик.

— Ну давай, спробуємо. Тільки дивись мені, коли бодай словом Макаці прохопишся — приб’ю, — погодився старший хлопець, якому так