Читати книгу - "Учень мольфара"

але завжди справджувались. Спочатку вона бачила їх рідко, потім частіше. Але вони не повторювались. А зараз їй сниться один і той же сон. Він точно віщий, вона це відчувала. Хоча ні, тепер вже два сни. Але той, перший, віщував смерть. Її смерть. А може, те можна якось відвернути. Вона цього ще не робила ніколи. Думала, що якщо наснилося, то просто має справдитись, і все. А зараз от подумала, що, мабуть, є якісь чари, заклинання чи ще щось, що може відвернути події, що наснилися. А сон – то просто попередження. Але хто це відає і в кого спитати – вона не знала. А може, то мольфар її кличе? І ота автоматична відповідь головному редактору – то так і мало статися. Але ж де його шукати, того мольфара? Вона не знала. І навіть уявляти не хотіла, що полізе отими стежками, що лізли її батьки. Так, вона винна відуну, але ж то було давно, десять років тому. А раптом він образиться і прокляне? Що тоді? Ні, мабуть, треба розпитати у людей, де той мольфар живе. А краще б він за нею сам прийшов.

Влад заворушився на ліжку і відкрив очі.

– Знову погано спала?

– Так.

Олена не розповідала йому про той свій сон. Взагалі не розповідала про віщі сни. Ще подумає, що вона божевільна. Він такий приземлений, не вірить ні у які потойбічні явища і надприродні можливості. Реаліст, коротше кажучи. Тож нащо йому знати про те все. Хай живе собі спокійно. Олена встала з ліжка і вийшла надвір. Сонце повільно сходило над горами, і вони поступово ставали все яснішими на фоні блакитного неба. Так вона стояла, спостерігаючи, як змінюються навколо кольори і з’являються нові звуки. Птахи прокидалися і один за одним наповнювали оточуючий світ своєю присутністю. Повітря було казкове – чисте, прозоре, воно неначе струменіло крізь тіло і вливало у нього наснагу до життя.

– Снідати де будемо?

Олена здригнулася. Влад стояв позаду, позіхаючи і чухаючи живіт.

– Не знаю. Може, в кав’ярні? Вона зі скількох починає працювати? – відповіла дівчина.

– З дев’яти. Ще аж дві години. Треба було вчора щось у магазині купити, зараз би зварили хоч кашу якусь.

– Сьогодні, значить, купимо.

Через годину прокинулись Ольга з Антоном. Вони всі разом поснідали у кав’ярні і вирішили піти до сільського голови, щоб дізнатися ще щось про зниклих туристів. Голову вони знайшли у сільській раді. Та нічого нового не дізналися. Троє туристів пішли до Чорногірського хребта і не повернулися. І все.

– А як туди дістатися? – запитала Олена.

– До бази «Заросляк» можна автостопом доїхати або таксі взяти, але візьмуть дорого. Ну, а далі вже пішки, – відповів голова.

– А як таксі викликати?

Голова дав кілька номерів людей, що займаються в селі цим бізнесом, і вони пішли.

– Ну що, хто їде? – запитала Олена, коли вони вийшли від голови.

– Я! – сказала Ольга.

– Це що, по горах доведеться пішки лазити? А скільки ж це часу займе? – пробурчав Антон.

– Ну хто його знає. Може, кілька днів. Зате уяви, які ти фотки зробиш. Прославишся! – засміялася Ольга.

– Угу, – відповів він. – Ми що, ночувати там будемо? А де? В нас намету немає.

– Оце я не знаю. Може, якщо там база є, можна домовитись про ночівлю?

– А якщо місць не буде? – запитав Влад.

– Та щось придумаємо, – відкараскалась Ольга. – На крайній випадок сюди на таксі повернемось.

– Я їду, – сказала Олена.

– Я теж. А ви як хочете, – підтримала подругу Ольга. – То що, викликаємо таксі?

Антон і Влад невдоволено перезирнулися і мовчки пішли збиратися. Через півтори години вони вже стояли біля туристичної бази «Заросляк».

Заплативши за вхід до заповідника і отримавши карту місцевості, рушили стежкою в гору. Скоро вони почули шум води, що з кожним метром дороги ставав усе сильнішим.

– Мабуть, це Прут, – повідомила Ольга, видивляючись, що там попереду.

Але видно було тільки дерева, що щільною стіною стояли по обидва боки. Та скоро перед ними показався дерев’яний міст. Подорожні прискорили кроки. Нарешті вони підійшли до дерев’яного, доволі міцного містка. Під ним тік, гуркочучи, Прут. Олена зупинилася. Вона дивилася на воду, що струменіла по камінням та сердито линула кудись удаль. Міст міцний, вона не впаде. Дівчина обережно ступила на дерев’яну балку.

– Ти чого? – запитав Влад. – Пішли.

Олена повільно рушила за ним. На середині мосту вона зупинилася. Унизу бурчала ріка, розповідаючи щось, що б вона дуже хотіла зрозуміти, але не могла. Не вміла, бо ще не відчувала її так, як відчувають місцеві. Але їй подобалось те бурчання, подобалось дивитися на хвилі, що стрімко переливалися по камінню і бігли кудись стрімголов. Раптом вона побачила хлопця, що стояв на березі майже під мостом. Несподівано щось кольнуло її всередині. Вона вчепилася у поручні і трохи перехилилася, щоб краще його роздивитися. Він глипнув на неї великими чорними очима і посміхнувся. Господи, це ж він! Той леґінь з її снів! Не може бути!

– Що там таке? – запитав Влад, теж перехиляючись через міст.

– Якийсь чоловік.

– Де?

Та хлопець кудись зник. Може, пішов під міст? Олена кинулась на другий бік, перехилилася наскільки