Читати книгу - "Учень мольфара"

Вони рухалися через ліс. Скоро побачили вказівники. Один був на Говерлу, інший на Несамовите. Вони рушили, куди показувала стрілка. Дорога була спочатку нормальна – добре протоптана туристами стежка. Треба було увесь час підійматися вгору, і підйом був доволі крутий. Через годину Антон, який спочатку радісно фотографував усе підряд і дивувався усьому, що бачив, почав просити про привал. Камера була важка, професійна, та ще й наплічник з харчами треба було тягти. Тож вирішили перепочити. Розклали їжу, трохи попоїли та полежали у тіньку.

– Ну що, давайте вже рухатись, а то ми так до ночі назад не повернемось, будемо у лісі ночувати, – зауважив Влад.

Почувши про ночівлю в лісі, Антон підхопився першим.

Вони рушили далі. Поступово стежка почала звужуватись, і скоро це вже була вузька стежинка, ледь помітна у траві. Вказівники чомусь перестали з’являтися.

– Слухайте, на базі нас попереджали триматися вказівників, вони тут кожного кілометра встановлені. А ми вже, мабуть, кілометра два пройшли, а нічого немає. Чи ми не заблукали? – захвилювався Влад, розглядаючи мапу.

– Мабуть, це блуд нас водить, – сказала Олена.

– Який ще блуд? – сполохався Антон.

– А такий. Буде нас водити, поки остаточно не заблукаємо і не згинемо тут, – відповіла дівчина. – Це ж Карпати.

Та Антонові перелякані очі змусили її сказати, що вона пожартувала. Було вирішено повернутися назад. Ще півгодини витраченого часу, і правильний маршрут віднайдено.

– Мені треба до туалету, – сказав Антон, коли вони пройшли ще з годину.

– Ну то зайди за дерева, – порадила Ольга.

– Влад, тобі не треба? – з надією запитав хлопець.

– Ні.

– То ви мене тут почекайте, добре? Ви ж без мене нікуди не йдіть.

– Та куди ми без тебе? – сказала Ольга.

Антон рушив вбік від стежки. Він трохи відійшов від друзів, але чомусь соромився перед Оленою, тож вирішив зайти трохи далі. Зробивши, нарешті, свою справу, повернувся обличчям туди, звідки прийшов. Перед ним стояла Олена. Антон знітився.

– Е-е-е… А ти чого тут? – промимрив він, відчувши, що червоніє.

– Та так, вирішила за тобою піти, щоб ти, бува, не загубився.

– А, дякую! То що, пішли?

– Почекай… – сказала Олена вкрадливо і якось дивно подивилася на Антона. Він відчув всередині жар, що розливався по тілу.

Олена поклала руку йому на плече і наблизила до нього своє обличчя. Потім провела пальчиком по його щоці, далі по шиї і раптом поцілувала. Антон обхопив її талію однією рукою, шию другою і увіп’явся в її губи. Та Олена якимось дивовижним рухом раптом вивільнилася з його обіймів.

– Не поспішай, – тихо сказала вона. – Пізніше…

– Добре, – відповів Антон. – То пішли до наших?

– Так, – почув він у відповідь. – Іди першим.

– Окей.

Антон рушив уперед. Через кілька кроків він озирнувся, але Олени позаду не було. Він ошелешено роздивлявся навколо. Та її не було ніде, взагалі. Він відчув страх і побіг на знайомі голоси, що чулися з-за дерев. Хлопець вискочив на стежку.

– Що сталося? – навперебій запитували друзі.

Антон нарешті віддихався.

– Та якась чортівня.

– Яка чортівня? – сіпала його Ольга.

– Та тебе побачив, – Антон поглянув на Олену.

Друзі перезирнулися.

– Мене? І яким чином?

– Та таке… – Антон знітився.

Олена уважно подивилася на нього. Чи не Літавиця йому ввижалася?

– Я що, спокушала тебе?

– Ну якось так…

Ольга здивовано поглянула на Олену.

– Але ж ти увесь час була тут. Ти що, роздвоїлася?

– Та ні. Просто це Карпати, – відповіла Олена і засміялася.

– Ну що, можемо вже йти, чи ще хтось до туалету хоче? – сердито запитав Влад.

Поки вони брели вузькою стежкою, Олена думала про те, що сказав Антон. Вона ще з того часу, як старий мольфар повернув її до життя, почала цікавитися Карпатськими легендами та іншими речами, пов’язаними з цим особливим краєм. Літавиця та дуже підступна, але завжди відображає потаємні бажання людини. Якщо вона показалася Антону у її вигляді, виходить, Олена йому небайдужа, можна сказати, навіть заполонила його думки. Не Ольга, а вона. Ще цього не вистачало до повного щастя. Треба буде поменше з ним зустрічатися. Але це буде важко, з огляду на те, що Антон – хлопець Ольги. Та щось придумаємо.

Ще через дві години вони, нарешті, вийшли на вершину. Перед ними розстелявся величний пейзаж – гори, вкриті лісом, а унизу, у гірському урочищі – невелике озеро, утворене в льодовиковому карі. Це і є Несамовите. Олена завмерла перед цією величною красою, якій було невідомо скільки тисячоліть.

Вони спустилися униз та пішли до озера. Антон фотографував, Ольга радувалась, що в них вийде такий крутий репортаж, за який головний, може, навіть премію випише. Олена підійшла до води і доторкнулася до прозорої рідини. Вона відчула крижаний холод. «А ще