Читати книгу - "Учень мольфара"

вже сиділи в потягу, що прямував до Івано-Франківська. Потім пересіли на маршрутку і скоро прибули в одне з гірських селищ – Ворохту. Там винайняли дві кімнати у ґазди. Поклавши речі і розпитавши, де можна пообідати, вирушили на пошуки невеличкої кав’ярні, що мала бути десь неподалік. Антон тяг із собою свою камеру. Він був весільний фотограф, в нього якраз був вільний тиждень без замовлень, тож він із радістю поїхав у Карпати, тим більше він ні разу там не був.

– Я буду вашим репортажним фотографом, – весело повідомив він. – А в редакції мені за фотки заплатять?

– Та ти їх ще не зробив, а вже про платню питаєш, – посміхнулася Олена.

– Ну я люблю все заздалегідь обговорити.

– Ну це не до нас. Підеш до головного обговорювати, як буде що.

Кав’ярня виявилась невеликою, але затишною. Вони всілися за вільний столик. До них підійшла невисока худорлява офіціантка. Олена замовила банош – смачну гуцульську страву з кукурудзяного борошна, овечої сметани та приправлену овечою бринзою, та гурку – ковбасу з начинкою із кукурудзяної крупи, шкварок, цибулі, печінки та іншого такого різного.

– Це смачно? – запитав Антон. – Мабуть, я теж таке замовлю. А ти вже в Карпатах не вперше?

– Не вперше, – відповіла Олена. – Була якось, давно.

Офіціантку звали Тетяною. Вона виявилася дуже говіркою, тож дівчата розпитали її про те, що сталося тут з туристами минулого тижня. Вони дізналися, що туристи у кількості трьох людей – одна дівчина і двоє хлопців – пішли у гори і не повернулися. Їх розшукують вже майже тиждень, але поки що ніяких слідів не знайшли.

– А відомо, куди саме вони пішли? – запитала Олена.

– До гори Туркул, – відповіла офіціантка, чомусь пошепки.

– А що такого особливого в тій горі? Туди багато туристів ходить? – поцікавилась Ольга.

Тетяна злякано глянула на дівчину.

– Краще туди туристам не ходити.

– Чого це? Невже нечиста сила там водиться? – Ольга з цікавістю увіп’ялася в офіціантку поглядом.

– Різне там водиться, – прошепотіла та, хрестячись.

– Ну розкажіть, – занила Ольга.

– Кажуть, це місце, де народжується град. Не можна турбувати озеро. – Тетяна зашепотіла. – Якщо хтось скупається в ньому або кине камінь чи сміття, пращури розсердяться і нашлють велику негоду з дощем, градом, громом і ураганним вітром. А ще кажуть, що кожен, хто вмиється водою з озера, до кінця року зустріне свою любов.

– А хтось усе це там бачив? – запитав Влад. – Чи то так, оповідки?

Тетяна перелякано зиркнула на нього.

– Якщо кажуть, значить, бачили. Люди просто так базікати не будуть.

Усім раптом стало якось незатишно.

– Ну добре, я вже піду, а то ще роботи багато, – раптом увірвала мовчанку Тетяна.

– Та ну, брехня це все, – удавано спокійно промовив Антон. – Людські балачки, та й годі. Ви що, вірите у цю маячню?

– Ну тут місця такі, містичні взагалі-то, – сказала Олена.

– Тобто ти повірила у все те, що розказала ця Тетяна?

Олена мовчки жувала банош.

Після вечері вони повернулися до господи і вклалися спати. Олена крутилася на ліжку, поряд хропів Влад. Дівчина нарешті задрімала. Перед нею знову стояв чорнявий красень і простягав широку красиву долоню, кличучи до себе. І вона йшла по воді, відстань між ними ставала усе менша, і раптом хвиля піднялася і накрила її. Дівчина почала задихатися і прокинулась. Олена схопилася на ноги. Та тут не було кухні з чаєм-кавою, тож вона знову лягла поряд із Владом, розплющивши очі. Спогади огорнули її туманним крилом. Вона бачила тата, що ніс її, п’ятнадцятирічну дівчину, на руках. Вони повільно рухались уздовж вузької доріжки, що ледве жевріла між високої трави. Видно, що мало хто ходив нею. За ними дріботіла мати, несучи дорожню сумку. Коли Олена була підлітком, з нею сталося лихо. В неї раптом почалася алергія. Лікарі казали, таке часто буває, ні з того ні з сього, екологія така, що поробиш. Призначили їй ліки, та нічого не допомагало. Ліки змінювались, але все було марно. Дитина не могла майже нічого їсти і танула на очах. Тоді батьки почали ходити по знахарях та ворожках, але ті теж нічого не могли зробити. І ось в Інтернеті вони вичитали про знахаря, що жив десь високо у горах. Знайти його було дуже важко, але хто знаходив – всім допоміг. Кажуть, що дістатися до нього міг лише той, хто дійсно конче потребував допомоги і хто мав мужність витримати цю подорож. Олена була єдиною дитиною в родині, батьки її дуже любили, тому були згодні на будь-які випробування заради порятунку донечки. Отож вони зібралися в дорогу і поїхали. Дісталися Франківська, а далі подалися в гори. Там розпитали у місцевих, куди їхати. Де вже закінчилася дорога, пішли пішки. Тато ніс Оленку, мама торбу. Так і продиралися крізь хащі, брели ледь помітною стежкою, плуталися, але таки дісталися врешті-решт до хати мольфара. Він поглянув на дівчину, на батьків, і сказав залишитись. Місяць відпоював Оленку відварами, і таки врятував. Почала вона потроху їсти, а там і більше, і все підряд. Батьки були щасливі, пропонували мольфарові гроші великі, все, що мали, але той не взяв. Сказав тільки, що колись знадобиться її допомога, а коли це станеться, нехай приїде. Ото і буде їхня платня. Батьки здивувалися такому проханню, але погодились. Може, й не буде потрібно їй нікуди їхати, там буде видно. А поки що не могли нарадуватись здоровій дитинці. Та з того часу почала Олена бачити віщі сни. Вони приходили нечасто,