Читати книгу - "Золотий дім"

так само, як тепер це чинили Ґолдени, заохочуючи дітей говорити англійською, а не старою мовою з попередньої країни: говорити, вдягатися, поводитися, бути американцями. Старий мотлох ми ховали в підвалі, або викидали, або губили. А наші кінофільми й комікси — комікси, на які перетворилися наші кінофільми, — хіба ж у них ми щодня не оспівуємо, не сповідуємо ідею Таємної Ідентичності? Кларк Кент, Брюс Вейн, Діана Принс, Брюс Беннер, Рейвен Даркголм — ми вас кохаємо. Може, таємна ідентичність колись і була французьким винаходом — злодій Фантомас, а ще le fantôme de l’Opéra,[5] — але на сьогодні вона вже пустила глибоке коріння в американську культуру. Якщо наші нові знайомі хотіли бути Цезарями — прапор їм у руки. Вони відзначалися досконалим смаком, досконалим одягом, досконалою англійською й були не більш ексцентричні, ніж Боб Ділан чи який-небудь інший давній мешканець нашої околиці. Отож Ґолденів прийняли, бо вони були прийнятними. Тепер вони були американцями.

Та нарешті клубок почав розплутуватися. Ось що стало причиною їхнього краху: братня суперечка, несподівана метаморфоза, з’ява в житті старого вродливої й цілеспрямованої молодої жінки, убивство. (Більше, ніж одне вбивство.) І — нарешті — порядна робота розвідки десь далеко, в країні, що не мала назви.

3

Ось така була їхня нерозказана історія, їхня вибухла планета Криптон: історія сльозлива, як зазвичай буває з тим, що приховується.

Гранд-готель над гаванню любили всі — навіть ті, хто був занадто бідним, аби переступити його поріг. Кожен бачив його інтер’єр у фільмах, часописах про кіно й у мріях: знамениті сходи, басейн, навколо якого байдикують красуні-купальниці, лискучі пасажі з бутиками й майстернями кравців, котрі за вечір могли відтворити ваш улюблений костюм, якщо ви вже вибрали той гарус чи габардин, який вам до вподоби. Кожна жива душа знала про фантастично вправних, безмірно гостинних і глибоко відданих справі працівників, для яких готель був, наче сім’я, які оточували його належною патріархові шаною і завдяки яким кожен, хто потрапляв у його стіни, відчував себе королевою чи королем. Це було місце, покликане вітати іноземців — певно, із вікон готелю іноземці виглядали на гавань, на прекрасну затоку, від котрої місто, що його не можна назвати, отримало свою назву, і милувалися громаддям суден, що погойдувалися перед ними на хвилях: моторних човнів, вітрильників і прогулянкових катерів усіх можливих форм, розмірів і кольорів. Кожен знав історію народження міста — як британці забажали його саме через його прекрасну гавань, як вели перемовини з португальцями, аби ті видали принцесу Катерину за короля Карла ІІ; а що вродою бідолашна Катерина не відзначалася, то й посаг за нею мав бути такий, що гай-гай, — особливо, якщо врахувати, що Карл ІІ поклав око на якусь красуню; отож місто увійшло до посагу, а Карл одружився з Катериною й потім до кінця життя не звертав на неї уваги, зате британці ввели у гавань свій флот і запустили масштабний меліораційний проєкт, аби об’єднати сім островів і збудувати на них форт, а потім місто, а за цим пішла Британська імперія. Це було місто, збудоване іноземцями, тож цілком природно було приймати їх у цьому готелі, у величному палаці з вікнами на гавань, що була причиною виникнення міста. Та служив він не тільки іноземцям — для такого це була занадто романтична будівля: з кам’яними мурами, червоним куполом, що заворожувала, осяюючи бельгійськими канделябрами й тебе, і стіни та підлогу, оздоблені витворами мистецтва, меблями й килимами з кожного закутка тієї величезної країни, яку не можна назвати, і якщо ти був молодим і хотів справити враження на свою кохану, то якось знаходив гроші на те, щоби привести її до готельної надморської вітальні, і поки морський бриз пестив ваші обличчя, ви пили чай чи лаймовий сік, закушуючи сендвічами з огірком та тістечками, і вона кохала б тебе за те, що ти привів її до чарівного серця цього міста. А на наступному побаченні ти знову прийшов би з нею сюди, до китайського ресторану на першому поверсі, і це залагодило б справу.

Після відходу британців готель став своїм для знатних людей того міста, тієї країни й усього світу — принци, політики, кінозірки, духовні лідери, найвідоміші й найвродливіші обличчя того міста, тієї країни й усього світу штовхалися за місце в його коридорах — і він став символом міста, якого не можна назвати, такою ж мірою, як Ейфелева вежа, Колізей або та статуя у Нью-Йоркській бухті, яка зветься Свободою, що осяює світ.

Зі старим гранд-готелем був пов’язаний один засновницький міф, у який вірив кожен мешканець міста, що його не можна назвати, хоч він був далекий від правди, — міф про свободу, про повергнення британських імперіалістів, так само, як у американців. Оповідалося в ньому про те, що на початку двадцятого сторіччя імпозантний літній пан у фесці, що якраз виявився найбагатшим чоловіком у країні, яку не можна назвати, спробував якось потрапити до іншого, старішого гранд-готелю в тій околиці, і його не впустили з огляду на його расу. Імпозантний літній пан, повільно кивнувши головою, подався геть, придбав чималий шмат землі далі по вулиці й вибудував на ньому найкрасивіший і найвеличніший готель з усіх, що коли-небудь існували в місті, якого не можна назвати, в країні, якої не можна розпізнати, і невдовзі довів до банкрутства той готель, до якого його колись не впустили. Отож цей готель став у людській свідомості символом непокори, символом перемоги над колонізаторами у їхній власній грі й витіснення їх у море, і навіть коли достеменно з’ясувалося, що нічого такого насправді не трапилося, це нічого не змінило, адже символ свободи й перемоги набагато потужніший, ніж факти.

Минуло сто п’ять років. І тоді, 23 листопада 2008 року, десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни на захід від країни, яку не можна назвати. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На шляху до міста, якого не можна назвати, вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: