Читати книгу - "Золотий дім"

Салліван-стріт, зведені первісно в стилі грецького відродження у 1840-х роках, у 1920-х модернізували в неоколоніальному стилі архітектори, найняті таким собі паном Вільямом Слоуном Коффіном, що торгував меблями й килимами, і саме тоді об’єднали у спільні Сади, обмежені з півночі Блікер-стріт та Г’юстон-стріт із півдня й призначені для приватного вжитку мешканців прилеглих будинків. Резиденція Мюрреїв була вибриком, у багатьох аспектах занадто грандіозним для Садів — розкішною віховою спорудою, котру збудувала для видатного банкіра Франкліна Мюррея та його дружини Гаррієт Ланьє Мюррей між 1901 і 1903 роками архітектурна фірма «Гоппін енд Коен», котра, аби розчистити місце на будинок, знесла два оригінальні будинки, споруджені 1844 року спадкоємцями купця Ніколаса Лоу. Будинок, що мав бути водночас вишуканим і модним, запроєктовано в стилі французького ренесансу, в котрому Гоппін і Коен здобули чималий досвід — спершу в паризькій Школі красних мистецтв, а потім — упродовж періоду роботи для фірми «МакКім, Мід енд Вайт». Як ми довідались пізніше, Нерон Ґолден придбав маєток ще на початку вісімдесятих років. У Садах віддавна перешіптувались про те, що господар з’являвся й зникав, проводячи в домі заледве два дні на рік, але ніхто з нас ніколи його не бачив, хоч іноді вночі світилося більше вікон, ніж зазвичай, а дуже зрідка на жалюзі падала тінь, тож місцеві дітлахи дійшли висновку, що в будинку живуть привиди, й почали обходити його стороною.

Оце й був той будинок, розкішні двері якого чекали відчинені в той січневий день, коли лімузин «Даймлер» вивергнув із себе Ґолденів — батька й синів. На порозі стояв вітальний комітет у складі двох дракониць, котрі приготували все до прибуття господаря. Нерон та його сини ввійшли до будинку й застали там світ, зітканий із брехні, в котрому їм випало відтепер жити: не новісіньку, ультрасучасну резиденцію для заможної родини іноземців, що присвоюють її помалу, в міру того, як розгортається їхнє нове життя, міцніють їхні зв’язки з містом, множиться їхній досвід — ні! — радше місце, в якому Час застиг років на двадцять, а то й більше, де Час байдуже споглядав на вичовгані бідермаєрівські стільці, поступово дедалі більш вибляклі килими, лава-лампи — прояв моди на шістдесяті — та дещо грайливо кидав оком на написані «правильними» художниками портрети молодого Нерона Ґолдена з особистостями Нижнього Мангеттена: Рене Рікаром, Вільямом Берроузом, Деборою Гаррі, а також із верхівкою з Волл-стріт і давніми родинами з вищого світу, носіями таких шанованих прізвищ, як Люс, Бікман та Окінклос. Перш ніж придбати цей будинок, старий володів просторим, майже трьохсотметровим богемним лофтом із високими стелями, який був розташований на розі Бродвею й Ґрейт-Джонс-стріт, а в далекій юності йому було дозволено ошиватися в околицях Фабрики, де він просиджував непомічений і вдячний у колі багатеньких хлопців із Сі Ньюгаузом та Карло де Бенедетті, але це було давно. У домі збереглися реліквії з тих часів, а також із його пізніших приїздів у вісімдесятих. Чимало меблів було витягнуто зі сховища, і ця їхня нова з’ява з попереднього життя мала в собі щось від ексгумації, передбачаючи тяглість, якої не мали історії мешканців дому. Тож нам будинок завжди здавався чимось на кшталт прекрасної підробки. Ми шептали одне одному слова Прімо Леві: «Ось найперший наслідок вигнання, переселення: перевага нереального над реальним».

У домі не було нічого, що натякало б на їхнє походження, і четверо чоловіків уперто не бажали пролити світло на своє минуле. Таємниці неминуче виходять назовні, і з часом ми дізналися їхню історію, але до того всі ми вибудовували власні гіпотези про їхню таємну минувшину, снуючи свої домисли поверх їхніх. Хоча шкіру вони мали доволі світлу, від молочно-блідої в наймолодшого сина до смаглявої в старого Нерона, усім було ясно, що вони не належать до тих, кого прийнято вважати «білими». Їхня англійська була бездоганною, з британським акцентом, і вони майже напевно навчалися в Оксбриджах, тож спочатку ми (у своїй більшості) помилково припускали, що тією країною, яку не можна було називати, була багатокультурна Англія, а багаторасовим містом — Лондон. Вони могли бути лондонцями ліванського, або вірменського, або південноазійського походження, припускали ми, або навіть європейцями з Середземномор’я, що могло б пояснити їхні римські фантазії. Яка ж страшна кривда їх там спіткала, яку ж вони мусили стерпіти зневагу, що аж так пнулися зі шкіри, аби відцуратися свого походження? Що ж, для більшості з нас це була їхня приватна справа, і ми схильні були її не ворушити, доки це ще було можливо. А коли настала пора, ми зрозуміли, що ставили собі неправильні запитання.

Те, що увесь той цирк, який вони влаштували з прибраними іменами, взагалі вдався, та ще й упродовж двох повних президентських термінів, і що ми, їхні нові сусіди й знайомі, так беззастережно прийняли ці вигадані американські личини, які оселилися в палаці власних ілюзій, багато говорить нам про Америку, а ще більше про ту силу волі, з якою вони вжилися в свої хамелеонні ідентичності, стаючи — в очах нас усіх — тими, за кого себе видавали. Дивлячись назад, можна лише чудуватися з розмаху цього плану, з хитросплетіння деталей, які слід було врахувати: закордонні паспорти, посвідчення особи, водійські права, номери соцстрахування, страхування здоров’я, підробки, домовленості, хабарі, суцільна складність усього цього — і гнів, а може, і страх, що керував цим величним, продуманим до дрібниць, хитромудрим планом. Як ми пізніше довідалися, старий чи не з півтора десятка років готувався до цієї метаморфози, перш ніж узявся за здійснення свого плану. Якби ми це знали, то збагнули б, що від нас приховують щось справді серйозне. Та ми цього не знали. Це були всього лишень самозваний король і його soi-disant[4] принци, мешканці архітектурної перлини нашої околиці.

Правда полягала в тому, що нам вони видавалися не такими вже й дивними. Як тільки не звали людей в Америці — у телефонній книжці, коли телефонні книжки ще існували, неподільно царювала номінативна екзотика. Гакльберрі! Дімсдейл! Айкебод! Ахав! Фенімор! Портной! Драдж! Не кажучи вже про десятки, сотні, тисячі Ґолдів, Ґолдвотерів, Ґолдштайнів, Файнґолдів, Ґолдберрів. Американці також постійно вирішували, як хочуть називатися й ким хочуть бути, відкидаючи родове прізвище Ґетц, аби перетворитися на сорочкозбирачів Ґетсбі й погнатися за мрією на ім’я Дейзі, а може, просто Америка. Семюел Ґолдфіш (іще один золотий хлопчик) став Семюелом Ґолдвіном, Артзони стали Вандербільтами, Клеменс став Твеном. І багато з нас, іммігрантів — або наших батьків чи дідів, — вирішило залишити минуле позаду