Читати книгу - "Човен розпачу"

Гервасій не видав себе, хоч йому вперше стало неприємно.

— Навіщо? Кращу частку себе я залишив на землі.

— Яку?

— Тих, кого я любив.

— Ну, а коли ти зустрінеш когось у мене під землею?

— Вони любили мене… На землі.

— А якщо не любили? Якщо в земному житті вам не випало зустрітись, але це й було справжнє? Або ще так: зустрілись, але вона легковажно відштовхнула тебе, не знаючи, що скоро, вельми скоро приходить велике Пізно.

— Цього не сталося, отже, усе одно, що й не було.

— Ти що — пес? Ти що— тварина, щоб жити тільки тим, що було? Ти одвертаєшся від людської Мрії?

— Ех, кумо! Ти навіть не знаєш, як це смішно: чути від тебе слова про Мрію і Надію. Облиш, кумо. Смішно!

— Не думаю, — сказала Смерть.

…Чи довго, чи коротко вони йшли, але нарешті шлях привів їх на береги Пониклі. Повен місяць, коли річка пливе земною дорогою, давно відійшов. Вируюча Поникля летіла, ніби пущена з лука стріла, раптом натикалась на стіну на два людських зрости і… зникала.

На стіні росли скарлючені, жалюгідні деревця, ніби обпечені смертельним подихом. Під їхніми кволими корінчиками лежав шар багряної, як кров, глини з вапняковими й крем'янистими грудками, а нижче лежав шар мертвого білого вапняку.

Вода під ним вирувала, як у казані відьми, і була біла, як трунок забуття. І Смерть зробила гостинний жест:

— От і все!

— І куди дивиться пан Єзус? — сказав Виливаха.

— Це ще не найгірша з людських вигадок. Іди.

— Я замочу лютню.

— Не бійся.

— То чекай.

І Виливаха ще раз оглянувся. Гаряче світло летіло на нього з-під хмар, блакитних унизу, сліпучо-білих угорі. І в цьому океані розкоші невгамовно дзвеніли білоруські жайворонки.

— Боже землі моєї, — сказав Виливаха. — Немилостивий і жорстокий, якщо ти є. Недбалий і сонний. Хай би там що, як би ти там знущався з неї — я усе-таки вірю тобі. Тому що волею твоєю я народився тут, дихав її повітрям, пив її воду, їв її хліб і цілував її жінок. Який ти там є — я благословляю цей твій єдиний розумний вчинок. Благословляю од першого цвітіння пишного і до цього ось останнього кроку, який зараз ступлю.

І Гервасій Виливаха ступив цей останній крок.

Вода спадала біля його ніг, і попереду поступово випливало з води мокре жерло печери зі сточеним водою камінням: немовби паща із з'їденими зубами.

Нерухомо мовчали хмари за спиною. Світ ніби оглух. А темрява насувалась, насувалась. Проковтнула. І одразу за плечима з потроєною силою заревів плин.

— Віншую, — сказала Смерть. — З успішним вас прибуттям, господарю Виливахо.

— На землі я дав би тобі за це на горілку. Але тут у мене нічого нема.

— Квітка…

— Шипшину? Тобі?

Смерть засміялась:

— Гляди, Виливахо, пошкодуєш. Навряд чи ти так тримав би себе, якби знав, який подарунок я тобі припасла. Ну, йди. Тут я трохи затримаюсь, а тебе стрінуть помічники… Зараз прийде човен Розпачу.

І вона зникла. Морок був глухий, і тільки біля самих ніг хлюпали об берег дрібні хвилі невидимого невідомого моря.

Щось тупо грюкнуло об берег, а потім у темряві залунали глухі жалісливі голоси: ніби канюки кричали над нічними заплавами, сполохані кроками Невідомого. І Виливаха здогадався, що це садять у човен померлі душі.

Він узяв на лютні акорд, але заспівати не встиг. Чиїсь руки схопили його і жбурнули на дно великого човна, на ребристі й слизькі кокори.

— Гей, — сказав він. — Що я вам, оберемок дров?! Я поки що теє… живий. Не могли б, холери, почекати забуття.

Хтось ткнув йому в руки бабайку, величезне весло. Жорстко обхопила ноги колодка. Задзюрчала вода. І одразу заплакали в темряві десятки кволих, ніби дитячих, голосів.

— Г… ви, — сказав Виливаха. — Рогачовці є?

— Нема, — застогнав хтось.

— Одразу видно. А хто є?

— Дубровенці, — відповів зі слізьми хтось.

— Нікчеми, — сказав Гервасій. — Дивитися на вас мені бридко, плотогони. Ви що, уперше на великій воді? Заспокойтеся, дорога далека, час для улюбленого заняття є.

Хтось несміло зареготав.

— Ось так краще, — сказав Виливаха. — Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?

— Є, — сказав голос із корми.

— Певно, і тут за стерном сидиш?

— За стерном.

— От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.

В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.

— Рабе, — сказав страшний глухий голос. — Облиш баламутити людей, рабе! Тут не земля.

— А що тобі?

— Я Перевізник човна Розпачу.

— То що?

— Я дав стерно цьому чоловікові, що зараз лежить на дні човна… Тепер мені знову треба сісти й кермувати.

— Ти не хочеш?

— Я стомився. Я страшенно стомився… Я прошу, щоб тебе підвісили над цією водою і не дали забуття.

Виливаха крекнув:

— Скільки разів собі казав: не зв'язуйся з начальством, не чіпай, Гервасію, лайна.

Човен зареготав.

— Не послухався — ляпнув. Пішов у прийми до пані П’ясецької. Та й тут саму муку маю. А все за язик, селюк дурний.

— Годі, — сказав Перевізник. — Починається море. Платіть кожен по монеті. Інакше вас скинуть у воду, де ви будете захлинатися до кінця світу.

Супроти звичаю не попреш. Кожному кидали у труну монету на такий випадок. І Виливаха поліз у кишеню.

Але тут поруч з ним хтось злякано зітхнув, і голос, вельми співучий, зовсім, видно, юнацький, сказав:

— А в мене нема монети. Батьки були дуже бідні.

Гервасій крекнув:

— Що ж робити, хлопче? О, холера на твоє море!

У темряві дзвеніли монети. Юнак поруч із Виливахою переривисто дихав, можливо, стримуючи сльози.

— Хлопці, — сказав Гервасій. — А, щиро кажучи, навіщо монети? Ви що, своєю охотою пливете?

— Куди там!

— Та на якого біса ще платити? В житті за все платили, та ще тут…

— Раб! — сказав Перевізник із погрозою.

Стало тихо.

— Скажи йому щось веселе, рогачовцю, — мовив сусід.

Виливаха погладив йому плече:

— Ти, перевізнику наших душ, в душу — лізь, кишень — не руш.

— Ну, гляди, — сказав Перевізник. — Зараз я вас доста-авлю…

— Не зв'язуйся з ним, рогачовцю, — благально сказав хтось.

Але Гервасій уже не міг. Веселе завзяття, відчайдушна сваволя і зухвалість полонили його істоту. Він відчув, як весело й нахабно, ніби перед смертельною небезпекою, колотиться серце, відчув отруйну холодну лють.

— Перевізнику, ти