Читати книгу - "Човен розпачу"

— Для вас — Бог.

— Ач, так ти на кшталт земного пригінчого. Ану, кріпаки, хто від десниці цього бога — суши весла.

І сталося дивне: весла правого боку рвонули з води. У мертвій тиші було чути лише, як дзвінко падають у мертве море краплі з весел.

Потім почулося хрипіння. Це Перевізник з останніх сил налягав на стерно.

Хлюпала вода біля бортів. Велика лайба почала крутитися на одному місці.

— «Крути-крути колесо, наше пиво хóроше», — сказав Виливаха.

І всі згадали гусині заплави, дітей, які водять коло, і гаряче сонце, що світить на їхні дупки, коли діти попадають, розірвавши коло й задираючи ніжки… Над човном прокотився сміх.

У чорнильному одвічному мороці, над густою, наче дьоготь, водою крутився у вибухах нестримного, як злива, реготу човен Розпачу.

І цей сміх ніби збив гонор Перевізника.

— Рогачовцю, — благально сказав він. — Не треба. Мене поженуть з місця.

— Так би й давно, — сказав Виливаха. — Всі ви так, цівуни, ледь вам на хвіст наступлять. Одразу про людські слова згадуєте, холуї… Рушай, хлопці.

Поклав руку на плече сусіда й стиснув його.

— Отак, мій любий хлопче, й треба. Кричав на людей — Смерть і та собі цього не дозволить. Здасться, нема тобі пана більшого за цього хама. А крутонули веслом — лайно, шануючи вас. Аж гниди в нього від жаху поздихали.

Перевізник мовчав. А юнак чомусь відсунувся трохи далі од Виливахи.

— Рогачовцю, — спитав хтось, — як ти можеш так?

— А ти звідки?

— Я — полочанин.

— То ви що, коли Іван Кривавий підійшов під мури, кувікали, як свині під ножем?

— Ні, ми стояли гідно. Ми пам'ятали, що було з Новгородом.

— Ага. А коли Полота була потім біла від тіл, а Двіна червона од крові — ви благали помилування?

— Ні.

— То чого питаєш?

— Там були люди. Розумієш, тільки люди.

— Люди бувають брудніші за свиню і чистіші за ангела. Добріші за життя і в сто разів страшніші за Смерть. Чи ж тобі боятися Смерті, хлопча?

— Там ми стояли під чистим небом, — винувато сказав полочанин. — А тут така темрява. Така свиняча темрява!

— Облиш. Людина носить своє небо з собою.

— Блюзніриш, — гнівно закричав із корми піп. — Віддаєш людині — боже.

— Очуняв, — сказав Гервасій. — Чи бачиш ти тут хоч де-небудь присутність Бога?

Піп замовк. Човен плив невидимим морем, і морок тиснув на померлі душі так, що навіть Виливаха відчув марність своїх жартів.

— Де ми тепер? — спитав він.

— Над нами Рогачов, — відповів Перевізник.

І раптом страшний несамовитий лемент пролунав над човном і над морем. Страшно, німо, немов чіпляючись за останню надію, закричав піп:

— Брати рогачовці, моліте Господа за нас!!!

Крик відбився під низьким небом і заглух, ніби його придушили подушкою.

Відчуваючи, що зараз на смертельному кораблі почнеться паніка відчаю, нелюдський крик і, можливо, ганебний плач, Гервасій із зусиллям висмикнув весло з води, підняв його так високо, як тільки дозволяла колодка, і грюкнув ним у низьке небо.

— Братове рогачовці, випийте хто скільки зможе за нас!!!

Диякон церкви Святого Михайла, що в Лучині під Рогачовим, записав у своєму літописі, що того ранку ясного травневого дня пролунав рогачовськими вулицями страшний, мов землетрус, багаторазовий гуркіт.

І було це так, що немовлята плакали, собаки вили, як під час затемнення божого сонця, а корови мукали жалісливо й протяжно.

А потім із пекла пролунав, ніби в бочку, замогильний голос:

— Братове рогачовці, випийте скільки хто може за нас!!!

Магістрат кинувся у паніку. З цієї причини католики вчинили погром православних, а православні підпалили замковий костьол.

Усе, що сталося, віднесли на рахунок підкопів Сатани.

І, однак, переважна більшість жителів скористалась з цієї поради, дарма що вона походила з вуст диявола. А «могли» вони чимало.

Літописець, спостерігаючи загальну пиятику, дуже бідкався про моральну недосконалість людей і заповнив цілих три сторінки літопису найогиднішою дидактикою.

— Вище носа, хлопці! — крикнув Виливаха. — Вони п'ють. Я їх знаю.

— Темно, — сказав хтось. — Де вона, та земля?

І тоді Гервасій заспівав. Сам не знаючи чому. Може, тому, що його земля була з ним.

Дрібненький дощик

Скаче біля тину,

Де я покинув

Дівчину-шипшину.

Хтось ойкнув. І не тому, що його здивувала пісня… Виливаха раптом побачив кволий червоний відбиток на тьмяних обличчях. Відбиток наливався барвою, густішав, освітлював уже майже весь човен.

Розправляючи зів'ялі пелюстки, червоною краплею розгоралась на грудях Гервасія квітка шипшини. Єдина в усьому світі, вона не боялась темряви пекельної і скреготу зубовного.

Сонце-шипшино,

Дай обійму я,

Лапки-пелюстки

Тобі поцілую.

Полочанин несміливо підхопив:

Лапки-пелюстки

Тобі поцілую.

Тепер уже не тільки насторожені обличчя веслярів, а й усе довкола було залите світлом. Під низьким — рукою дістати — небом ходили руді, тьмяно-іржаві й ніби освітлені темним сонцем хвилі безмежного моря. І це було так не схоже на те, про що говорила пісня, що веслярі опустили голови на весла.

Коли помру я,

Відчувши втому,

Дай на тім світі,

Що і на цьому.

Виливаха зиркнув на Перевізника й побачив, що той слухає його напружено, а очі…

…Очей не було. На їхньому місці пухнасто росла біла пліснява. Перевізникові не потрібні були очі.

— Невже це ще живуть і земля й пісні? — неспокійно заворушився стерновий. — Невже?

— А що ти думаєш, померли? — спитав Гервасій.

— Мені було б легше, якби померли.

— Хто ти, щоб зичити таке страшне?

Сліпий опустив голову.

— Я Шолох, — сказав він. — Я продав Полоцьк київському Володимиру… Він був страшний чоловік, це червоне сонечко, цей святий вовк. І не апостолам він був рівня, а самому Сатанаїлу. Полоцький Рогволод був моїм господарем, два його сини росли разом зі мною, дочка, Рогнеда, була мені, як сестра. Володимир звинуватив їх, що вони хочуть вчинити змову з князем Ярополком, і підступив під мури… Вони б не взяли Полоцька, якби не я… Я зрадив. І Володимир убив Рогволода з синами, спалив місто, а Рогнеду примусив роззути його. І вона спершу повірила йому. А потім у нього було сто наложниць, а потім він, не сказавши їй, привіз жінкою продажну грекиню… І прийняв християнство. Християнству не вистачало тільки його… Рогнеда пішла в монастир і померла… Я завжди жадав її… А тепер на моїй голові попіл мого рідного міста.

І раптом він закричав:

— Це повинно було померти! Чому воно не померло? Воно законно йшло до смерті, і я раніше за інших зрозумів це! Чому воно не померло, ти, який жартує?! Чому?!

— Тому, що я