Читати книгу - "Човен розпачу"

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.

Всі бачили, як вона намагається повернути цю заблукану душу на добру дорогу, і навіть король був би задоволений, побачивши її намагання у довгих диспутах. Вона знала, що один перероджений вартий сотні вірних, і тому була винахідлива й невтомна, не шкодуючи для справи віри ні дня, ні ночі.

А потім поїхала, так і не похитнувши Виливаху в його бридкій і закоренілій єресі і, головне, не покаравши його. Дивно — на її вустах не було гіркої посмішки, що супроводжує поразку, а очі були просвітлені, ніби вона удостоїлась споглядати святий Грааль, котрий, як відомо, є найвища істина.

Ніхто не знав, що вона навіть нагородила пана Виливаху за стійкість, з якою він тримався єресі. Подарувала йому золотого з портретом Цикмуна, щоб завжди пам'ятав різницю між собою і ним. Гервасій просвердлив у ньому дірку і став носити на шиї замість святого хрестика. І як інші заспокоюються, позираючи на божого ангела, так Виливаха, коли в нього був поганий настрій, витягав золотий ланцюжок, бачив знайомі риси, читав напис «Sigis-rex-polo»[4] — і йому ставало легше.

Бона не була б жінкою, якби не придумала ще й такого…Всі сподівання начальних людей пішли марно. Радці рвали на собі волосся. Ніхто у світі більше не міг звільнити їх од нещасного Гервасія. Ніхто, бо вище королеви нікого не було.

Вони, однак, помилялися. У той час, коли Гервасій з друзями полював на звіра й птаха, грав з Ірою у шахи, коли за вікнами ллє осінній дощик, і взимку лежав на шкурах з коханою (а в головах у них скакав у каміні теплий вогонь) — інша жінка готувалася прийти до Виливахи, щоб позбавити його насолод, а місто — позбавити від нього.

І вищого за цю жінку не було нікого на землі. Навіть Бона була нижче від неї.

Вона прийшла в найсолодший час, коли навколо кам'яниці тільки-но збиралися зацвісти рясний рожевий глід, розкішний деревник і бажана, як життя, шипшина. Припленталась звивистою стежкою, важко переставляючи ноги, які погано згиналися, запнувши на тулубі чорний плащ, ніби їй було холодно, і посміхаючись вічною і незмінною усмішкою, від якої кидало в жах.

За спиною у неї була коса, блискуча, ніби в останній день сінокосу.

— Добрий день, Виливахо, — сказала вона.

Виливаха сидів під кущем глоду й попивав солодкий ром. Світило тепле сонце, і бджоли товклися біля чопа бочки, з якої він наповняв свій келих. Побачивши гостю, Гервасій вийняв чопа, і поки наповнював ще один кубок, бджоли роїлися над тугим червоним струменем.

— Пий, — сказав він їй, — ще зовсім недавно і я думав, що день цей — добрий. — Смерть узяла склянку і, присьорбуючи, сіла на кам'яну лаву. Бджоли заважали їй, і тому вона відламала гілочку барбарису з пуп’янком і почала обмахуватись нею… Гервасій дивився на гілочку.

— Щось ти рано, — сказав він.

— Байдуже. Не ти, в я визначаю час. Ходімо, тут занадто пахне живим.

— Стривай хвилинку.

Він наточив ще келих і, примруживши очі, з насолодою випив його. А потім одкинув убік.

— Ходімо!

— Ти не пустиш мене зробити ще один посів? — усміхнувся він. — Ти ворожа руні.

— Не пущу.

Виливаха нахабно дивився в її очниці.

— То ходім.

Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.

— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.

— Навіщо ти її зламав?

— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.

Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.

Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.

— Почекай, — сказав він Смерті.

Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.

— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.

— Прощавай, моя хороша, — сказав він.

І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.

— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.

Виливаха знизав плечима:

— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.

Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.

Безноса мовчала.

— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.

Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.

А над ним було небо й гаряче світло.

…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.

Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).

Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.

Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:

По росі лугами,

Полечком мінливим

Іду до Адама

Я на міцне пиво.

Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:

— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?

— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.

— А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони — відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.

— Нехай живе справедливість, — сказав Виливаха. — То їм, виявляється, усе-таки дано невмирущість душі?

Безока поплескала його по плечу. Нібито торохтілкою з сухим горохом.

— Ти хочеш такого безсмертя? Після влади над тілами й життями, над землями й правдою не відчувати нічого, крім свого мозку? Не володіти тілом, не мати можливості нічим розпоряджатися? Бачити, як щасливі засинають, як планети поступово заковуються у кригу. Бути чимось на кшталт паралітика,