Читати книгу - "Зашморг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ні, щось не сходиться, не вдається у цій реконструкції, цього вечора щось сталося не так, як уявляється мені. Мало даних. Я завчасу взявся за цю роботу.
Кузьмич вимагає подати йому план дальших заходів по справі. Але зараз, особливо після медичного висновку про причини смерті, головним і поки що єдиним завданням залишається встановлення особи загиблої.
Готелі поки що нічого нам не дали, хоч наші співробітники відвідали вже більше половини з них. Друге, що ми зробили, — це розіслали запити по Москві, області, областях, що межують із Москвою, чи не надходило заяви про зникнення молодої жінки, і повідомили її прикмети. Відповіді на паш запит ще немає. Але я знаю: сотні людей взяли до уваги наше прохання, вони згадують, переглядають папки з паперами, розпитують людей. Це ж не жарт: зникла людина!
Тепер залишається лише чекати. І це — найнеприємніше та найважче. А головне, що це чекання може тривати безконечно. Мало які причини можуть зашкодити близьким людям негайно зчинити тривогу? Якщо це приїжджа, то родичі можуть тиждень або й більше чекати від неї листів із Москви. А у самій Москві вона могла зупинитися на квартирі у друзів, які виїхали з міста. Та легко уявити собі десятки таких обставин. Але ж із кожним днем зникають якісь сліди, докази, стираються з пам'яті людей факти та події — все те, що повинно повести нас далі до викриття причин трагедії. І якщо злочинець існує, якщо дівчину все-таки вбито, скільки ж у нього з'являється можливостей сховатися, поки ми чекаємо чийогось сигналу! Зникнення сумочки, де, можливо, лежали якісь документи,'у цьому випадку може зовсім по випадкове.
Дійшовши у своїх міркуваннях до цього пункту, я рішуче підводжусь і хапаю з дивана своє пальто. Треба їхати знову на ту будову, треба ще раз обшукати увесь майданчик та котлован, а головне — слід погомоніти з робітниками, які першими знайшли труп, треба змусити їх згадати якісь деталі обстановки, що потім були вже порушені, можливо, навіть ними самими, звичайно, випадково.
Телефонний дзвінок завертає мене вже від дверей. Дзвонить черговий.
— Ти на місці? До тебе людина прийшла.
— Хто такий?
— Прізвище Сизих Григорій Трохимович.
— А-а! Давай його сюди швидше! — кричу я в трубку.
Через хвилину, коротко постукавши в двері, на порозі з'являється знайома приземкувата постать у забрудненому пальті та забрьоханих багном чоботях.
— Можна, товаришу начальник? — хриплувато запитує Сизих.
— Ну що за питання! Заходьте. Сідайте. Знімайте пальто, — привітно відповідаю я, щиро зрадівши його появі.
— Та! Ми звикли, — махає рукою Сизих, — скрізь не назнімаєшся.
Він сідає біля столу, пригладжує зашкарублою, темною долонею зачіску і повідомляє простудженим баском:
— Отже, таке діло. Кран, значить, учора полагодили. Поки що — тьху, тьху — працює, зараза! І розчин, уяви собі, сьогодні зранку, слава тобі господи, привезли. Ото, значить, потроху сьогодні все ж таки працюємо… Правда, завтра, дивись, кран знову зламається, розчин, значить, не привезуть. І знову — стоп, кобила. Біжи, Григорію Трохимовичу, кричи і лайся. Ти думаєш, я горлянку що, застудив? З начальством я її зірвав.
— Гаразд, — кажу я. — Вірю. Але ви ж до мене, сподіваюсь, не скаржитися прийшли? Все одно допомогти я вам не зможу.
— То правда, — скрушно киває Сизих. — Допомогти ви не можете. От посадити ви мене можете, коли я липові процентовки виводити буду.
— Отож і не виводьте.
— А що робити? Ти поміркуй, — мій співбесідник не на жарт розпалився. — Ти їм спробуй не виведи зарплатню, то вони завтра ж повтікають. І добре зроблять. Хіба вони винні, що крап стоїть, що розчину немає?
— Ось що, — стримано кажу я. — Ви пробачте, але мені пора. У вас якась справа до мене?
І навіть підводжуся зі стільця.
— Почекай, почекай! — спохватився Сизих і теж підхоплюється. — Я чого прийшов? Значить, почали ми сьогодні працювати, кран пішов, розчин; хлопці, значить, заметушилися. Ну, й ось що знайшли. Дивись-но.
Він розстібає пальто і з внутрішньої кишені виймає довгасту глянцево-чорну сумочку з великим жовтим замком посередині.
Я квапливо забираю у нього сумочку і смикаю замок. Сумочка розтягується гармошкою, і перше, що я бачу, — паспорт. Паспорт! Я беру його, розгортаю, й на мене дивиться юне обличчя, миле, усмішливе, жваве, дуже знайоме обличчя. Отже, виявляється, це Топіліна Віра Гнатівна, 1951 року народження, вчителька Москви, незаміжня. У паспорті читаю домашню адресу Віри і місце її роботи в одному з міністерств.
— Їдьмо, — кажу я Сизих, зачиняючи сумочку. — Швидше поїхали, покажете, де знайшли.
Я бігцем спускаюсь сходами униз. За спиною гупає чобітьми Сизих.
Незабаром наша машина пригальмовує поблизу розчиненої навстіж брами будівельного майданчика, і колеса трохи заносить у брудному сніговому місиві.
У знайомому мені вагончику відпочивають п'ятеро хлопців у ватяних штанях та тілогрійках. Один, примостившись у кутку, читає якусь пошарпану книжечку, решта за хитким фанерним столом вистукує кісточками доміно. Тут же стоять розкраяні консервні банки, пляшки з-під кефіру. На клапті газети лежать залишки хліба та ковбасні шкірки.
— Привіт начальству! — каже один із гравців, не відриваючи погляду від кісточок на столі.
— Федоре! — суворо гукає його Сизих. — Ти цю штуковину знайшов, сумку тобто?
— Чорненьку? Ми з Серьогою.
Хлопець продовжує грати і відповідає байдуже, через плече.
— Де саме? Вийди, покажи товаришеві.
— Обід у нас…
— Я піду! — квапливо озивається хлопчина, який читав книжку, і підхоплюється з табуретки.
Сизих пояснює мені:
— Це він і є, Серьога, значить. — І повертається до Федора: — А ти справжній дурень, ніякої в тебе свідомості немає. Цілий день ось так би й стукав.
Ми з Серьогою виходимо з вагончика, минаємо браму й прямуємо до котлована.
Цього разу ми не вилазимо на високий земляний насип, а обходимо його і дістаємося до крутого, викладеного нерівними бетонними плитами спуску.
Сергій упевнено пробирається серед накиданих бетонних плит, огинає важко осілий, що ніби заснув, кран, і н далекому кінці котлована підводить мене до купи цегли.
— Осі. тут ми й знайшли її, каже Сергій і дивиться на мене веселими та цікавими очима, які осяюють його довге, зовсім хлоп'яче обличчя з ніжним золотавим пушком на щоках.
Я уважно оглядаю місце, що показав мені Сергій.
— Далеченько, проте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.