Читати книгу - "Книга кладовища"

Чоловікові на ім'я Джек, який наближався до них уже з ножем у руці, здалося, що осяяного місяцем хлопчика огорнув вихор туману, і малий зник, а на його місці лишилися тільки вологий серпанок, місячне світло й колихання трави.

Він кліпнув і втягнув носом повітря. Щось сталося, але він і гадки не мав, що саме. Переслідувач загарчав, мов розчарований і розлючений хижак.

— Агов? — покликав чоловік на ім'я Джек у надії, що дитину просто щось затуляє. Голос мав похмурий і хрипкий, і чулося в ньому ще щось дивне, схоже на подив чи ніяковість від власного звучання.

Кладовище не розкривало своїх таємниць.

— Ти тут?

Він сподівався, що малюк заплаче, чи хоч якось гукне, чи порухом видасть себе. І аж ніяк не чекав почути те, що насправді почув — голос лагідний, мов шовк:

— Вам чимось допомогти?

Чоловік на ім'я Джек був високий. Цей чоловік був ще вищий. Чоловік на ім'я Джек був одягнений у темний одяг. Вбрання цього чоловіка було ще темнішим. Люди, які звертали увагу на Джека, коли той порався коло справ, — а він не любив, коли на нього звертають увагу, — відчували неспокій, ніяковіли чи навіть безпідставно лякалися. Чоловік на ім'я Джек глянув на незнайомця, і неспокій відчув саме чоловік на ім'я Джек.

— Я шукаю декого, — сказав Джек, ковзнувши правицею до внутрішньої кишені пальта, де сховав ніж, який за потреби легко було витягти.

— Уночі, на замкненому кладовищі? — здивувався незнайомець.

— Немовля, — пояснив чоловік на ім'я Джек, — я йшов собі повз кладовище, почув дитячий плач і побачив малого крізь ворота. Хіба хтось учинив би інакше?

— Я в захваті від вашої громадянської свідомості, — мовив незнайомець, — але навіть якби ви знайшли малюка, як ви планували вибиратися звідси? Не полізете ж ви на мур з дитиною на руках.

— Я покликав би когось, щоб мене випустили.

Почувся брязкіт важких ключів.

— Значить мене, — повідомив незнайомець. — Випускати вас мав би я.

Відшукавши у зв'язці великий ключ, він сказав:

— Ідіть за мною.

Чоловік на ім'я Джек пішов за незнайомцем. Витяг ножа з кишені.

— То ви доглядач?

— Я? У певному сенсі, безумовно, — відповів незнайомець.

Вони простували до воріт і, як був упевнений чоловік на ім'я Джек, ішли в протилежний від малюка бік. Але ключі були в доглядача. Усе, що треба зробити — порух ножем у темряві, і він вільний шукати малого хоч усю ніч до ранку, якщо знадобиться. Він підніс ніж.

— Якщо ви чули дитину, — сказав незнайомець, не озираючись, — то вона була не на кладовищі. Можливо, вам здалося. Навряд чи сюди забрела дитина, дуже навряд. Імовірніше, що ви чули нічного птаха, а побачили кота, може, навіть лисицю. Після останнього похорону, який відбувся років із тридцять тому, це місце оголосили природним заповідником. А зараз подумайте ще раз і скажіть, чи впевнені ви, що бачили малюка.

Чоловік на ім'я Джек подумав.

Незнайомець відімкнув бічну хвіртку й додав:

— Це лиси. Вони видають незвичні звуки, які можна сплутати з людським плачем. Ні, пане, зайти на кладовище було помилкою. Десь на вас чекає дитина, яку ви шукаєте, але не тут.

Він дав цій думці хвилину, щоб та оселилась у голові чоловіка Джека, і тільки потім розчахнув хвіртку.

— Радий був познайомитися, — мовив він, — думаю, що зовні ви знайдете все, що шукали.

Чоловік на ім'я Джек стояв за огорожею кладовища. Незнайомець стояв з іншого боку; він знов замкнув хвіртку і сховав ключ.

— Куди ви? — запитав Джек.

— Тут є й інші ворота, — відповів незнайомець. — Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.

— Не пам'ятатиму, — погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав:

— Тоді добраніч.

— І вам добраніч, — побажав незнайомець, якого Джек вважав доглядачем.

І чоловік на ім'я Джек вирушив на пошуки немовляти униз пагорбом.

Незнайомець, лишаючись у тіні, дивився вслід Джекові, поки той не зник з очей. Тоді рушив крізь ніч, вище й вище, до галяви біля верхівки пагорба, де височів обеліск поряд із кам'яною плитою, встановлений на честь Джосаї Вортінґтона, місцевого броваря, політика і, згодом, баронета, який близько трьохсот років тому викупив старе кладовище й землю навколо нього та передав у довічне володіння місту. Для себе він лишив найкраще місце на пагорбі — природний амфітеатр, з якого було видно все місто й околиці, — і зробив так, щоб кладовище кладовищем і лишалося, за що тамтешні мешканці були йому вдячні, хоча на думку баронета Джосаї Вортінґтона, вдячні недостатньо.

Кажуть, на кладовищі спочивало близько десяти тисяч душ, але більшість із них міцно спали або не цікавилися щонічними справами, тому в залитому місячним сяйвом амфітеатрі їх зібралося не більше трьохсот.

Незнайомець наблизився тихо, мов туман, і мовчки спостерігав за розвитком подій із тіні.

Слово мав Джосая Вортінґтон:

— Люба пані. Ваша впертість дещо… Хіба ви самі не бачите, як це сміховинно?

— Ні, — відповіла пані Овенс, — не бачу.

Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.

— Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, — озвався пан Овенс, — що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.

Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.

— Своїм обов'язком? — баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. — Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.

— Його мати доручила хлопчика мені, — сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.

— Любонько моя…

— Я вам не любонька, — відказала пані Овенс, підводячись. — І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?

— А я про що кажу? — суворо відзначив Кай Помпей. — Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?

Очі пані Овенс спалахнули.

— Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю