Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

звичною: вона є у всіх підручниках з географії та історії ще від радянських часів (коли це була карта Української РСР), висить на стінах офіційних установ, поза межами України цей контур знайомий будь-який людині, яка трохи пам’ятає політичну карту сучасного світу. Вона не змінювалася за останні 60 років. Але сьогодні цю карту хочуть «перемалювати», відрізавши певні «шматки». З іншого погляду, вона в такому стані є результатом багатосотрічної історії України та її народу, який своїм поширенням, власне, і створив ті хрестоматійні контури. Але навіть їх треба було комусь засвідчити, намалювати та назвати певним чином. Тому історія про формування території України є історію шляху України на карту.

Це історія України як просторового об’єкта. Він повинен був з’явитися, усвідомитися як «країна», а потім, уже в результаті прагнення її мешканців створити державу, перейти зі світу фізичної географії у світ політичної. Населяли і захищали країну, виборювали державу звичайні люди, малювали її географи, а засвідчували політики. Далі йтиметься про те, як загалом Україна закріпилася на політичній карті та яка боротьба тривала за її кордони.

Україна до появи України

Створення карт (або картографія), як і писемність, виникає не спонтанно, не випадково, а тільки тоді, коли це дійсно потрібно. Для цього необхідне складне суспільство, яке охоплює великі терени і насичене комунікацією людей, товарів, ідей і передовсім цікавістю до нового й невідомого. Необхідні інтелектуальні амбіції, які можуть містити й банальну адміністративну необхідність полегшення контактів між віддаленими пунктами, і вишукану фантазію, яка прагне уявляти не найближчу околицю, а увесь Великий Світ. Задля цього треба створити або потужну імперську державу, або таку культуру, у ментальності якої закладений інтерес до пізнання світу, філософія та ідеологія якої потребують візуалізації безпосередньо непізнанного простору. Ця культура може бути або пасивно споглядальною, або агресивною і практичною, але для створення карт, як і для будь-якої інновації, необхідний певний мотив, спонука.

Ближчими до нас у часі та просторі, у кого могла виникнути така мотивація, були, звісно, греки та римляни — представники античної цивілізації, яка заклала підмурівок усього сучасного світу від технологій до естетичних звичок. Звісно, що індійці, китайці чи араби не були дурнішими і мали чимало аналогічних або й кращих здобутків, але прадавні мешканці України з огляду на вперті географічні та історичні факти, перебували в колі зацікавлень саме цих «класиків усього». Тож здобутки Сходу ми поки полишимо й дізнаємося, хто ж перший намалював нас як просторовий об’єкт.

Греки звернули увагу на українські терени не через особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали «географію» — «опис землі». Вони були зацікавлені в багатьох речах, схильні до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Досі не відомо, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якийсь народ закладає у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями — навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селянин із тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець із припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, у землях войовничих дикунів-варварів.

У VIII—VII ст. до н. е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем і для якої саме Середземномор’я перетворилося на «Ойкумену» — «Заселену, або Відому, землю». Це море стало осердям простору, а розходився він далі — у нетрі узбереж. Протилежний від Еллади кінець моря — Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була «річка Океан», що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як уявляли греки «кінець світу» — місце, де уривається наш фізичний простір.

Тодішня географія, починаючи від її «батька» Страбона (64 р. до н. е. — 24), полягала в дійсно буквальному «описі Ойкумени»: де розташовані які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. Більшою мірою це було «етногеографією» — просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків «перипли» — лоції (сучасною морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були справді докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими — без карт.

Одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як зазначає російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких карт — ні світу, ні принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти в давніх греків траплялися, але зрідка і вони не мали практичного застосування.

Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа античності Клавдія Птолемея (87—165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їхні розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому «Географія» Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і вдалим, проте таки доопрацюванням класики, здійсненим у XIV—XV ст.

І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) власних карт. Імператор мусив орієнтуватися, де розташована яка провінція та звідки загрожує зовнішній ворог, полководці — куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій мали знати свої межі та краї ближчих варварів, чиновники й посланці — шляхові маршрути. Римляни, знаючи всі здобутки грецьких учених, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч «науковій», яка сприймалася надто абстрактно. Римляни також займалися «описом Ойкумени», яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum — буквально «коло земель», але в них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відома), оскільки Римська імперія і була тою «Ойкуменою сучасності». Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини — Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх «хорографічність». Хорографія (також грецьке слово) — це опис відомих країн і земель, а географія — це опис усієї землі. Але «уся земля» — це надто абстрактне поняття, у