Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Одночасно козацька територія (Україна) сприймається як синонім Князівства Руського або Русі. Б. Хмельницький іменував себе «единовладцем і самодержцем руським». Як писав про І. Виговського шведський посол Веллінг, той вимагав уступки «права на всю стародавню Україну, або Роксоланію... аж до Вісли». Вислів «уся Україна» міг означати й «уся Русь». Гетьман заявляв про своє бажання стати «Великим князем України та сусідніх областей». Але в Гадяцькому договорі 1658 р. І. Виговський все ж титулується як «гетьман війск руських». Соратник І. Мазепи П. Орлик говорив: щоб «руський народ скинув московське ярмо й був вільний». Змішування актуальних назв України бачимо в клятві І. Мазепи, цитованої Орликом: «для общего блага матери моей отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народа Малороссийского».

Назва «Україна» вживається у численних актах, документах та листуванні гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика та ін. У другій половині XVII ст. назва побутує і на Закарпатті — «Мукачівська Україна» («Munkacsiensis Ukraina»). Після Андрусівського перемир’я (1667), що поділило Україну по Дніпру, у вжитку з’являються назви «сьогобічна Україна», «тогобічна Україна» та «Малоросійська Україна». Поряд із цим, як уже зазначено, впродовж XVI—XVII ст. щодо українських земель широко застосовується назва «Русь».

У середині XVII ст. Україна потрапляє на європейські карти як окрема країна «з провінціями» (Г. де Боплан). У виданні Боплана 1648 р. вона — ще синонім «Диких Полів», але в подальших виданнях карт його авторства (з 1650 р.), зокрема у Франції та в Англії, «Дикі Поля» вже не згадуються, — тільки «карта України». На початку XVIII ст. Україну показано у просторі від Карпат до Слобожанщини, з підписом «Червона Русь або Україна» або «Україна — країна козаків» (Й. Гоманн). Коментарі до французької карти Ж.-Б. Нулена (1742) стверджують: «Русь Червона є частиною держави Польської і поділяється на Русь окрему та Україну. Русь окрема — це воєводства Холма, Белза та Русі (Руське воєводство з центром у Львові). Україна — це землі козаків, що охоплюють провінції Волинь (на французьких картах XVIII ст. до „Волині“ відносили безпосередньо Волинь та Київщину) і Поділля». До цього часу належать і перші, ще рідкісні випадки вживання поняття «українець» як національної самоідентифікації.

Після створення Слобідсько-Української губернії (1765) термін «Україна» використовується до першої третини XIX ст. для позначення території Слобожанщини. Одночасно поширюється і назва «Малоросія» щодо Лівобережної України та Києва й невеликої території навколо нього. З ліквідацією Гетьманщини сфера вжитку назви «Україна» суттєво звужується. Натомість в офіційне діловодство широко впроваджуються означення «Малоросія», «Малоросійський край» та ін. Із заснуванням 1764 р. Малоросійської губернії та після її остаточного поділу на Полтавську й Чернігівську губернії (1802) назва «Малоросія» набула значного поширення та вживалася у вузькому розумінні щодо цих територій Лівобережжя. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. обіг терміна «Україна» вирізняється багатозначністю: окраїна, козацька територія, земля, синонім назви «Малоросія», Правобережжя та ін. На той час жодна з офіційних чи неофіційних назв територій сучасної України або земель, заселених українцями, не охоплювала всього сучасного українського простору.

Використання слова «Україна», наближене до сучасного значення, спостерігається тільки з середини XIX ст., зокрема в поезіях Тараса Шевченка, документах Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847). У цей час назва Україна поступово набуває значення національного символу.

До середини XIX ст. здобутки мовознавства та етнографії дозволили чітко окреслити етнічний ареал українців, а отже, і межі України як узагальненої назви цього простору. Якщо в імперіях, що володіли українськими землями, більше шанували локальні назви (Галичина, Малоросія), то «Україна» врешті перетворилася на національну транскордонну назву країни українців.

1861 р. петербурзький часопис «Основа» писав про Україну: «Страна, населенная южнорусами (украинцами, малороссами), занимает часть Восточной Европы. Протяженность ее с запада на восток занимает почти 20 градусов долготы, то єсть от 38 до 58 градусов восточной долготы, что составит более 1800 верст. Наибольшая ее протяженность с севера на юг простирается до 900 верст, то єсть от 44 градусов 30 минут до 53 градусов 45 минут северной широты. По рассмотрению границ Южной Руси читатели увидят, что край зтот обладает довольно разнообразной фигурой и входит в состав двух государств: России и Австрии; меньшая часть его (одна четырнадцатая) принадлежит последней. [...] Пространство земель, населенных украинцами, в точности определить нельзя, но примерно оно составляет более 10 870 кв. географ, миль, из которых на австрийские владения в Галиции, Венгрии и Буковине приходится около 1650 миль. На всем зтом пространстве находится 14 300 000 жителей, которые говорят на южнорусском языке. Таким образом, по пространству Украйна, или Малороссия, превышает Францию на тысячу географических миль, а по абсолютному населенню уступает Испании двумя миллнонами жителей».

За порадою київського історика В. Антоновича в перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886—1904) став уживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський». Цю пропозицію фактично «успадкувала» монументальна «Історія України-Руси» (1898— 1936) М. Грушевського. Наприкінці XIX — на початку XX ст. для позначення підросійських українських земель і вирізнення їх щодо Галицької України («підавстрійських територій») у суспільно-політичній думці з’являється термін «Велика Україна».

Офіційна легітимація назви «Україна» відбулася у добу української революції 1917—1921 рр., коли постала Українська Народна Республіка, проголошена III Універсалом Центральної ради (7/20.11.1917). У «територіальних претензіях» українського національного руху на Великій Україні «українськими землями» вважалися ті території, більшість населення яких становили українці-малороси, згідно з офіційною статистикою Російської імперії. Аналогічною була ситуація в Австро-Угорщині: землі, заселені українцями-русинами за австрійською статистикою.

Першою міжнародною угодою, що визнавала українську державу та її кордони, був Брестський мирний договір 27.01/9.02.1918. Суверенітет України в XX ст. засновувався на принципі національного самовизначення, а не історичної державності (хоча вона й була в попередні століття). Тому для її територіального суверенітету не має значення, якій імперії/державі які території з сучасних українських земель належали раніше чи пізніше. Назви «Україна» або «українські землі» поширювались на всі території, де українці становили більшість населення на зламі XIX—XX століть. А як бачилися територія та розташування України на картах у різні століття, ми можемо дізнатися з наступного розділу.

Шлях на карту: формування території

Коли ми говоримо про «територію України», перше, що виринає у згадці та спадає на око, — це карта нашої держави. Ті самі 600 тис. кв. км, які ми вчили ще у школі. Ця карта є для нас