Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

За доби античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого, швидше за все, ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх боків. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою й Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійських болотах (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понту Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю — Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) — або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Арістотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, тож вважається, що Ріфейські гори — результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду — Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 — 79), «ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілону». Аквілон — це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.

* * *

Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною у римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону — лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про «великі варварські народи», з котрих захід Європи опановували кельти, а схід — скіфи. Але часи змінилися і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами в степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витіснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на «ментальній карті» з’являються «Германія» та «Сарматія», і римський автор Тацит (56—117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи то до германців, чи то до сарматів, хоча реально це могли бути і германські, і кельтські, і праслов’янські, і фінські народи. Втім, саме «Скіфія» та «Сарматія» залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.

У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією «Європейською», оскільки володіння кочових варварів губилися на сході в невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й «Азійські» Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося поняття Scithia inferior, тобто Скіфія нижня, у значенні «ближча»; так само як невдовзі будуть писати Германія нижня (ближча) та Верхня (дальша). Про поширення на наші терени назви «Скіфія» згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія“».

Але що ж дійшло до нас з античних «візуалізацій» наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (сучасне місто Калат ес-Саліхія, Сирія), що належить до III ст. н. е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби античності, — і на ній є українські терени. Її знайшла 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона на місці казарми вояків XX когорти пальмірських лучників. Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в 230— 256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальовано карту на пергаменті (телячій шкурі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не вся — лише добряче зіпсований фрагмент. На ньому зображено у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписано назви міст від Одессоса (у сучасній Болгарії) до Трапезунта (у сучасній Туреччині). У нашому розумінні — це схема шляху від пункту до пункту морем. У греків це називалося «перипл», у римлян — «ітинерарій». Насправді скористатися цією схемою для мандрівки було б украй важко, оскільки вона надто схематична й фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримські топоніми на карті вказані, але самого Кримського півострова немає. Це просто схематичне зображення і перерахування найголовніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв, за цією картою, належать: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один із варіантів назви Ольвії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Трапезус (гірське пасмо Чатир-Даг у Криму) та Ардабда (сучасна Феодосія).

Найбільш же відомою античною картою — як узагалі, так і щодо зображення частини західного й північного Причорномор’я — є Певтінгерова карта, яку ще називають Певтінгерові таблиці. Свою назву вона дістала за ім’ям одного з її власників — політика й ученого з Аугсбурга Конрада Певтінгера (1465—1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459—1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою наприкінці XII—XIII ст.

Доказом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий сувій-волюмен (завдовжки 6,75 м. і завширшки 34 см.), який намотувався на дерев’яний циліндр. Така форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги в сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III—V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.

У XIX ст. карту поділили на складові — 11 аркушів пергаменту («сегменти»). Певтінгерова карта дійшла до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої античності — від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного Льодовитого океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а стати «шляховиком»-ітинерарієм — схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст,