Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Будь-яке твердження від справжнього фахівця тим часом викликає спалах гніву в деяких членів американської спільноти, які відразу починають скаржитися, що такі заяви — це просто оманливі «посилання на авторитети», вірні ознаки огидного «елітаризму» та очевидна спроба скористатися повноваженнями, щоб придушити діалог, який потрібний для «справжньої» демократії. Американці нині вважають, що мати рівні права в межах політичної системи означає сприймати думку кожної людини з будь-яких питань як рівноцінну думці будь-кого іншого. Це лозунг досить великої кількості людей попри те, що це повна нісенітниця. Таке наївне твердження про справжню рівність завжди нелогічне, часом кумедне і часто небезпечне.

Отже, ця книжка про фаховість. Або, якщо бути більш точним, про стосунки між фахівцями та громадянами в умовах демократії, про те, чому ці стосунки руйнуються й що всі ми, громадяни та фахівці, можемо з цим удіяти.

Більшість людей, що стикається зі смертю фаховості, відразу ж звинувачує інтернет. Особливо фахівці схильні вказувати на інтернет як на основного підозрюваного, коли зустрічають клієнтів і відвідувачів, які думають, що знають щось краще за спеціалістів. Як буде видно далі, це не цілком хибне, але надто спрощене пояснення. Напади на усталені знання мають довгу історію, а інтернет — найновіший інструмент у цій проблемі: раніше люди так само неправильно «споживали» телебачення, радіо, друковану пресу та інші інновації.

Отже, у чому проблема? Що ж змінилося так різко, щоб я вважав за потрібне написати цю книжку, а ви її читали? Чи це справді «смерть фаховості», чи ж просто скарги інтелектуалів, що їх ніхто не слухає, попри привласнений ними статус найрозумніших людей у кімнаті? Може, це не більше ніж тривога за суспільство, яка виникає серед професіоналів після кожного циклу соціальних і технологічних змін? А може, просто типове вираження обуреного марнославства надмірно освічених, елітарних професорів, таких, як я сам.

Можливо, смерть фаховості — це ознака прогресу. Освічені професіонали зрештою не мають монополії на знання. Таємниці життя вже не заховані у велетенських мармурових мавзолеях, величних бібліотеках світу, зали яких лякають навіть ту відносно невелику кількість людей, котрі можуть туди зайти. За таких умов у минулому було менше напруги між фахівцями та обивателями, тому що громадяни просто не могли кинути предметний виклик спеціалісту. Більше того, до ери масової комунікації не існувало багатьох громадських місць, де такі виклики були б можливими.

Участь у політичному, інтелектуальному та науковому житті до початку ХХ століття була набагато чіткішою: усі дебати про науку, філософію та політику відбувались у невеликому колі освічених чоловіків із перами та чорнилом. Це не були оті «старі добрі часи»: подібне відбувалося не так давно. Багато американців усе ще пам’ятають роки, коли більшість людей не закінчувала навіть школу і дуже мало хто з них ішов у коледж, а певний фах здобувала ще менша частина.

Соціальні зміни лише за останні півстоліття зруйнували бар’єри не лише між расами, статями й класами, але й між неосвіченими громадянами та елітними фахівцями. Ширше коло для обговорень означало більше знань, але й більше соціальної напруги. Універсальна освіта, рівні права жінок і меншин, зростання середнього класу та збільшення соціальної мобільності зіштовхнули фахову меншість та громадську більшість безпосередньо після приблизно двох століть, коли вони майже не взаємодіяли між собою.

Результатом такого контакту не стала більша повага до знань: натомість серед американців зміцнилось ірраціональне переконання, що кожен такий самий розумний, як і всі решта. Це суперечить самій ідеї освіти, що має ставити на меті зробити з людей учнів на решту життя, незважаючи на те, наскільки вони розумні. Натомість ми зараз живемо в суспільстві, де хоч якесь навчання — це вже кінцева точка, а не початок освіти. І це небезпечно.

Що попереду

У наступних розділах я спробую окреслити кілька витоків цієї проблеми: одні полягають у людській природі, інші характерні лише для Америки, а деякі є неминучим продуктом сучасності та достатку.

У першому розділі я розповім про поняття «фахівець» і про те, чи конфлікт між спеціалістами та обивателями справді новий. Що означає бути фахівцем? Коли треба ухвалити нелегке рішення поза межами вашої освіти чи досвіду, до кого звертатися за порадою? (Якщо думаєте, що вам не потрібні жодні поради, то ви, мабуть, із тих людей, які надихнули мене написати цю книжку).

У другому розділі я визначу, чому розмови в США стали такими виснажливими не лише між фахівцями та звичайними громадянами, але й між усіма американцями. Якщо чесно, то кожен визнає, що всі ми можемо дратувати, навіть гнівати когось, коли говоримо про важливі для нас речі, особливо щодо думок та ідей, до яких ми сильно прив’язані. Багато перешкод на шляху до здорових стосунків між фахівцями та їхніми клієнтами полягають в основних слабкостях людини, і в цьому розділі ми розглянемо природні перепони, що заважають порозумінню, перед тим, як ближче вивчити певні проблеми початку ХХІ століття.

Ми всі страждаємо від деяких проблем сучасності: наприклад, від «підтверджувального упередження» — природної схильності людини сприймати лише ті докази, що підтверджують те, у що ми вже віримо. У нас є особистий досвід, упередження, страхи та навіть фобії, що не дають сприймати експертні поради. Якщо ми думаємо, що певне число щасливе, жоден математик не доведе нам зворотне; коли віримо, що літати небезпечно, запевнення навіть від астронавта чи пілота винищувача не розвіють наші страхи. І деякі з нас, хай як неделікатно це звучить, недостатньо розумні, щоб усвідомити, коли помиляються, якими добрими не були б їхні наміри. Так само, як не всі здатні однаково повторити мелодію чи намалювати рівну лінію, багато хто просто не може розпізнати прогалини у власних знаннях, щоб зрозуміти свою нездатність до конструктивної аргументації.

Освіта покликана допомогти нам розпізнати проблеми на зразок «підтверджувального упередження», заповнити прогалини в знаннях і стати кращими громадянами. На жаль, сучасний американський університет і те, що студенти та їхні батьки ставляться до нього як до товару масового вжитку, став зараз частиною проблеми. У третьому розділі я розповім, чому широка доступність вищої освіти — як це не парадоксально — багатьох змушує думати, що вони стали розумнішими, якщо насправді ці люди просто отримали ілюзорний інтелект, підкріплений дипломом сумнівної вартості. Коли студенти стають цінними клієнтами, а не учнями, це підсилює їхню самооцінку, але приносить мало знань. Гірше того, у них не формується звичка критичного