Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Багато американців можуть глузувати з такого рівня неосвіченості, але я не радив би їм бути такими впевненими у власних здібностях. У 2014 році видання The Washington Post здійснило опитування серед американців про те, чи варто Сполученим Штатам утручатись у збройний конфлікт після нападу Росії на Україну. США та Росія — колишні вороги з часів «холодної війни», обидві країни мають міжконтинентальну ядерну зброю. Воєнний конфлікт серед Європи, прямо на російському кордоні, загрожує тим, що може спалахнути Третя світова війна з потенційно катастрофічними наслідками. Попри це лише один із шести американців і менш ніж кожен четвертий випускник коледжу змогли показати Україну на мапі. Ця країна найбільша у всій Європі, але респонденти в середньому помилялися майже на три тисячі кілометрів.

Іспити на мапі завалити легко. Значно більше непокоїть те, що брак знань про предмет не спиняв респондентів від висловлення досить гострих поглядів на цю тему. Це навіть м’яко сказано: респонденти не лише висловлювали чіткі погляди, але й з ентузіазмом сприймали ідею про воєнне втручання в Україну прямо пропорційно до браку їхніх знань про цю країну. Інакше кажучи, люди, які думали, що Україна розташована в Латинській Америці чи Австралії, проявляли більше ентузіазму щодо втручання збройних сил США в цей конфлікт.[3]

Це небезпечні часи. Ніколи ще люди не мали стільки доступу до знань і водночас не чинили такого опору пізнанню. У Сполучених Штатах та інших розвинених країнах населення, яке може бути розумним, зневажає інтелектуальні досягнення й відкидає поради фахівців. Дедалі більше звичайних людей не лише не знають базових речей, а й не дотримуються основних правил доведення своєї думки, відмовляючись учитися логічно її аргументувати. У такий спосіб вони ризикують відкинути знання, що накопичувалися століттями, та знищити практики й звички, що дозволяють нам пізнавати нове.

Це більше ніж просто природна скептичність щодо фахівців. Боюся, що ми стаємо свідками смерті ідеальної фаховості. Це спричинений гуглом, заснований на Вікіпедії, підживлений блогами колапс, який призвів до того, що ніхто не розрізняє професіоналів та обивателів, студентів і вчителів, знавців і шукачів знань — тобто тих, хто чогось досяг у певній сфері, і людей без жодних досягнень.

Напади на усталені знання й подальший витік дезінформації в суспільство часом просто вражають. Іноді це навіть смішно до сліз. Гумористи зробили цілий бізнес на тому, щоб ставити питання, які розкривають невігластво людей щодо думок, яких вони так відчайдушно дотримуються, прив’язаності до божевільних ідей та небажання визнати, що вони не мають жодного уявлення про поточні події. Це ще нічого, коли людина каже, що намагається уникати глютену, а потім зауважує, що не має жодного уявлення про те, що це за речовина. Але будьмо відверті: завжди смішно спостерігати за тим, як люди легко видають безглузді сценарії на зразок «відсутність Марґарет Тетчер на фестивалі Коачелла вигідна в контексті рішення Північної Кореї щодо ядерної зброї».

Проте коли йдеться про питання життя і смерті, стає зовсім не так смішно. Мракобісся безглуздих хрестоносців, які виступають проти щеплень, таких як актори Джим Керрі та Дженні Маккарті, звісно, потрапить на провідні телеканали чи може стати кумедним вечірнім читанням у твітері. Але коли ці або інші знаменитості, не маючи жодних знань, хапаються за міфи та невірні дані про загрозу вакцин, мільйони людей можуть знову потрапити в серйозну небезпеку, страждаючи від захворювань, таких як кір чи кашлюк, яким можна запобігти.

Зростання такого впертого невігластва у розпал інформаційної епохи не можна пояснювати лише неуцтвом. Багато з тих, хто бере участь у кампаніях проти усталених знань, цілком пристосовані та успішні в щоденному житті. Певною мірою це навіть гірше, ніж просте невігластво: це безпідставна зверхність, культура самозакоханості, що набирає обертів і не може стерпіти навіть найменшого натяку на будь-яку нерівність.

Кажучи «смерть фаховості», я не маю на увазі зникнення власне фахових навичок чи знання з певних предметів, якими в різних сферах виділяються деякі люди. Завжди будуть лікарі й дипломати, юристи й інженери та багато інших фахівців із різних питань. Світ не може функціонувати без них. Якщо зламаємо ногу чи нас заарештують, ми телефонуємо лікарю чи адвокату. Подорожуючи, віримо, що пілот знає, як працює літак. Коли потрапимо в халепу за кордоном, телефонуємо в консульство, думаючи, що тамтешні працівники знатимуть, що робити.

Утім, це приклади покладання на фахівців як на технічних працівників. Не зразок діалогу між спеціалістами та спільнотою, а використання усталених знань як доступного інструменту й лише поки людина цього хоче. Зашийте мені ногу, але не треба тут розказувати, якої дієти дотримуватися. (Більше двох третин американців мають надлишкову вагу). Допоможіть отут розібратися з податками, але не треба нагадувати, що слід скласти заповіт. (Близько половини американців із дітьми не потурбувалися написати свою останню волю). Тримайте країну в безпеці, але не заплутуйте мене витратами та підрахунками вартості національної безпеки. (Більшість американців навіть близько не знає, скільки Сполучені Штати витрачають на власні збройні сили).

Усі ці питання — від правильного харчування до національної безпеки — вимагають розмови між фахівцями та громадянами. Що далі, то більше останні не хочуть про це говорити. Громадяни радше віритимуть, що вже знають достатньо, щоб ухвалювати такі рішення самостійно, якщо взагалі розмірковують на подібні теми.

З іншого боку, багато фахівців, а особливо з академічних кіл, не переймаються власним обов’язком спілкування із суспільством. Вони говорять своєю мовою про речі, які їм здаються важливими, і віддають перевагу спілкуванню одне з одним. Тим часом люди, які займали нейтральну позицію щодо тих, кого ми називаємо громадськими інтелектуалами (хотілось би думати, що я до них належу), дедалі більше дратуються та віддаляються, як і решта суспільства.

Смерть фаховості — це не просто заперечення наявних знань. По суті це відкидання науки та неупередженої раціональності, що лежить в основі сучасної цивілізації. Мистецький критик Роберт Г’юз колись описав Америку кінця ХХ століття як «спільноту, одержиму терапією, переповнену недовірою до офіційної політики», хронічно «скептичну щодо влади», яка стає легкою «здобиччю для забобонів». Ми пройшли повний цикл і повернулися до часів, що передували добі модернізму, коли народна мудрість заповнювала неминучі прогалини в знаннях людства. Пережили період стрімкого розвитку,