Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Ніч впала на Гранаду, як темна вуаль. Вулички Сакромонте затихли, але Аміра йшла швидко, стискаючи в руці вузлик з мазями й бинтами. До одного з повстанців — хлопчини, якому її батько не встиг допомогти. Вона знала: ще трохи, і буде пізно.

Тіні підозріло хиталися вздовж стін. Вона повернула за ріг — і завмерла. Двоє іспанських солдатів стояли біля вузького проходу, що вів у тупик. Їхні погляди затримались на ній.

— Ей! Ти звідки тут?

— Я… я шукаю кузину. Вона живе в цьому районі.

— Уночі? З вузлом крові на руках?

Вони наближались. Один простягнув руку, інший потягнувся до шаблі. Паніка стрибнула в груди. Вона кинулася в бік, та ноги заплутались у довгій спідниці, й вона впала, роздираючи коліна об бруківку.

— Не рухайся! — крикнув один. — Хто ти така?

— Вона — донька лікаря Яхьї, — пролунав за спиною голос.

Холодний, чіткий. І знайомий.

З-за рогу вийшов капітан Дієго де Рохас.

— Вона йде зі мною. Має дозвіл на пересування від імені губернатора.

— Але, сеньйоре, вона…

— Ви хочете сперечатися з вищим офіцером? — Його голос був як лезо. — Тоді завтра пояснюєте це в казармах. І готуйтеся копати колодязі для поранених.

Солдати відступили. Один щось буркнув, але зник у темряві.

Аміра стояла, затискаючи серце. Він підійшов ближче.

— Ти вся тремтиш. — Його рука торкнулась її плеча. — Розум в тебе гострий, Аміро, але іноді хоробрість — це дурість, перевдягнена в благородство.

— Я не могла не піти. Там дитина.

— Я знаю. І тому пішов за тобою.

Вона підвела очі. Її обличчя, спітніле й заплямоване пилом, виглядало тендітно. Але в погляді не було страху — тільки впертість.

— Ти за мною стежив?

— Ні. Я… хвилювався.

Тиша зависла між ними. Його пальці залишались на її плечі, ніби не могли вирішити — відпустити чи тримати.

— Дякую, — нарешті сказала вона. — Але я все одно піду до того хлопчика. Навіть якщо доведеться бігти знову.

Він кивнув, і щось у його очах м’яко змінилося.

— Тоді я піду з тобою.

Їхні кроки луною розносились по кам’яних стінах. Вулички ставали вужчими, наче сама Гранада стискала свої ребра перед тим, як зламатися.

— Чому ти це робиш, Дієго? — спитала вона.

— Бо я бачив, як вмирають діти. І ще більше — як вмирають матері, дивлячись на це.

Вона здивовано глянула на нього.

— Ти не такий, як решта.

— Це не робить мене кращим.

На одному з поворотів вона оступилась, і він підтримав її, схопивши за талію. Вона зупинилась, і вперше — не вирвалася.

— Я не хочу, щоб ти був добрим, Дієго. Я просто не знаю, що робити, коли бачу тебе поруч.

— Скажи мені, — прошепотів він, нахилившись ближче. — Скажи хоч раз, що я — не ворог.

Її дихання збилось. Вона майже сказала. Майже.

— Ти не ворог… — шепотіла вона, але закінчити не встигла.

Із тіні пролунав свист. Їх перервали. Але те, що не було сказано — лишилось між ними. Як вино, що ще не прокисло. Як обіцянка, що ще не стала гріхом.

Дієго йшов поруч з Амiрою мовчки. Вітер розносив пилюку вузькою вуличкою, а він ішов, мов прив’язаний до її кроків. Він відчував її біль і нерішучість, але не наважувався сказати бодай слово. Вона — чужа жінка, але його серце з кожним кроком відчувало її дедалі ближче. Амiра мовчала, бо кожне слово могло стати пасткою, кожен погляд — зрадою. Але в глибині душі вона знала: Дієго відчуває все. Його мовчання було ніжнішим за будь-які слова.

Вони дійшли до невеличкого глинобитного будиночка. Дієго залишився на вулиці — не з поваги, а з болісного усвідомлення, що не має права зайти далі.

У хаті було тихо, навіть діти, що зазвичай метушились, сьогодні сиділи притихлі в кутках. На лежаку лежав маленький хлопчик. Його рука — чи те, що від неї залишилось — була обмотана закривавленими бинтами. Очі закриті, шкіра бліда, майже прозора. Біля нього — мати, батько, сестричка. Усім їм не було й тридцяти, але в поглядах уже була втома й відчай старих людей.

— Води теплої, будь ласка, — тихо мовила Амiра.

Руки її тремтіли, але вона вправно знімала бинти, обережно обмивала рани. Від болю хлопчик зойкнув у сні. Жінка біля нього схлипнула, але Амiра кинула лише один твердий, спокійний погляд, і та змовкла. Її присутність діяла, як заспокійливе. Вона говорила рівно, коротко, чітко — що робити, коли змінювати пов’язки, коли знову кликати її. Обіцяла приходити щодня.

Виходячи з дому, вона почувалась знесиленою. А надворі — той самий погляд. Той самий мовчазний чоловік, що чекав. Вона кивнула, і вони рушили додому в тиші.

Півдороги вони мовчали. Серце Амiри билося боляче й безладно. Вона крадькома кидала погляди на його профіль, на очі, що нічого не вимагали, але в яких стояв цілий ураган. Він ішов, ніби знав, що не має права торкнутись — ні рукою, ні словом.

Перед дверима вона нарешті повернулась до нього.

— Гарної ночі, — ледь чутно мовила.

— І тобі, — відповів Дієго, сухо, стримано, але голос його зраджував — у ньому жила туга.

Вона зачинила двері, а він ще хвилину стояв, не відводячи погляду. Потім повільно розвернувся і пішов у темряву ночі, в якій навіть місяць здавався надто яскравим, щоб бачити біль, що ховався в його серці.