Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Аміра прокинулася ще до світанку. Її пальці були липкі від крові, очі — важкі від безсоння. Хасан, знову в гарячці, марив іменами, яких вона не знала. Час від часу його тіло здригалося, ніби навіть уві сні він бився — із ворогами, із болем, із зрадою.

Вона принесла миску з теплою водою й акуратно промокнула бинти. Коли доторкнулася до його чола, він розплющив очі.

— Це ти… — прошепотів він. — Ти все ще тут.

— А куди мені подітися, Хасане? — посміхнулась крізь втому. — Я тебе витягла з-під стріл, мусиш мені хоча б вечерю.

Він намагався засміятись, але обличчя стиснулося від болю.

— Ти не змінилася, — хрипко прошепотів. — Все ще вперта.

— А ти все ще лізеш у бій, не думаючи, хто потім буде зашивати твої рани.

Він простягнув до неї руку. Вона дозволила йому взяти свою долоню, відчуваючи, як тремтить його шкіра. Її серце стукало спокійніше, коли він був поруч. Але тепер між ними стояла війна — не тільки між народами, а й між вибором, якого вона ще не усвідомила.

— Скажи мені, Аміро… Ти все ще та, що любила мене?

Її погляд затримався на його вуста. На очах. На шрамах, яких не було раніше.

— Я все ще та… — відповіла вона. — Але світ став іншим. І я вчуся ходити в ньому наново.

Тієї ж днини до їхнього дому знову навідався капітан Дієго де Рохас. Він з’явився без супроводу, без грізного тону, лише з кошиком вина, яке привіз нібито як дарунок для лікаря Яхьї. Але її батька не було вдома.

— Вино не лікує, капітане, — сказала Аміра, перегороджуючи йому шлях на поріг.

— Але розв’язує язики, — відповів він. — Я прийшов не для допросу. Просто… я сьогодні бачив хлопчика, якому відірвало руку. Його мати кричала, мовби її розрізали навпіл. А ваш батько — єдиний, хто може щось зробити.

— Батько повернеться ввечері. Я передам.

Він кивнув, але не поспішав іти. Його погляд ковзав по стінах, по її руках, що ще зберігали запах лікувальних трав, по напруженому кутику губ.

— У вас тут пахне м’ятою. І кров’ю. Небезпечна суміш.

— А у вас — сталлю. І чимось ще…

— І чим саме?

Вона подивилася просто в очі. Занадто довго. Занадто сміливо.

— Невимовним.

Дієго не відповів одразу. Але в його погляді промайнуло те, чого вона боялась: він бачив її наскрізь. І саме тому лишався небезпекою.

— Не хочу вас лякати, — сказав він. — Але в місті вже знають, що в цьому районі ховається один із втікачів. Якщо я знайду його тут — я не зможу заплющити очі. Навіть… якщо дуже захочу.

Він залишив кошик вина біля порога і пішов. Її серце билося гучніше, ніж гармати над Альгамброю.

Увечері вона знову зустрілася з Жасмин. Подруга принесла теплий хліб і новини.

— Кажуть, Дієго де Рохас був заручений. Наречена загинула під час облоги. Тепер у нього в серці — камінь. Але камінь, що шукає тріщину.

— Я не хочу, щоб він знаходив її в мені, — відповіла Аміра, майже пошепки.

— А твій Хасан?

— Його кохання — як вогонь. Обпалює. Але я знаю, що робити з вогнем. А от сіль… вона проникає в шрами. Тихо. Болісно.

Жасмин стишила голос:

— Сіль і вино. Два обличчя болю. Одне ти пам’ятаєш, друге — ще вивчаєш. Але обидва не відпустять просто так.