Читати книгу - "Володар Перстнів"

або й «Чувальники», «Провидці» (від «inkling» — «передчування», «осяяння»). Можливо, існують іще й інші конотації цього слова. Крім Льюїса і Толкіна, до групи входило ще 17 гуманітаріїв і літераторів, серед котрих філософ і правник Овен Барфілд (Owen Barfield), професор університету і театральний продюсер Невіл Когіл (Newill Coghill), викладач гуманітарних дисциплін, монах-домініканець Жерваз Метью (Gervase Methew).

Кожного четверга, а то й частіше збиралися «чорнильники-чувальники» на посиденьки в Оксфорді, де й існувала ця група майже три десятиліття: з 1930-их до 60-их років. На зібраннях у невимушеній формі читали нові твори, чужі та власні, обговорювали літературні тенденції, в суперечках шукали та віднаходили істину. Часи існування групи «чорнильників» не були легкими: на ті роки припали й економічний занепад, і Друга світова війна, проте людський дух усе-таки домінував над тілесним. Доказ цього — твори, серед яких осяйною вершиною вивищується «Володар Перстенів»[59].

Варто тут згадати, що відразу після виходу «Братства Персня» тогочасна критика зустріла твір неприхильно — на відміну від «Гобіта», який отримав дуже гарні відгуки. У «Гобіті» ще немає тієї метафізичної глибини, яка притаманна трилогії, тож, мабуть, тому цей твір не викликав гострого несприйняття, як це сталося з трилогією. Можливо, однією з причин такого контрасту була дружба Толкіна з Льюїсом і Льюїсова похвала Толкінової праці. Ліберальні критики того часу, перейняті духом секуляризму, снобізмом і культурною зухвалістю, вважали «Хроніки Нарнії» недоречним зразком подачі теологічних доктрин дитячій аудиторії. І це їхнє роздратування поширилось і на «Володаря Перстенів», принаймні в літературознавчих колах Англії та США, де інколи епос висміювали, як «Вагнера для дітей». Але в Америці книга Толкіна знайшла палкого прихильника в особі Вістана Г’ю Одена (W.H.Auden), знаменитого тогочасного поета, котрий мав великий авторитет в інтелектуальних колах. Оден, який спершу негативно поставився до твору, згодом привернув увагу читача до книги Толкіна, прихильно відгукнувшись про неї на сторінках літературного додатку до «Нью-Йорк Таймз» («Book Review» від 22 січня 1956 року) й у своїх виступах на радіо. Він зробив, наприклад, такий висновок: «Толкін досягнув успіху там, де невдача спіткала Мілтона». Також щодо трилогії Оден писав: «Жодний інший письменник досі, наскільки мені відомо, не створив такого уявного світу з такою багатющою історією і такого детального. Читач, закінчивши трилогію, включно з додатками до останнього тому, про країну Середзем’я, її пейзажі, фауну та флору, її населення, їхні мови, історію, культуру та звичаї… знатиме так само багато, як знає він про свій реальний світ»[60].

Тож цілком зрозуміло, що сьогодні Толкін більш відомий не як професор-лінгвіст, викладач славетного університету, а як автор монументальної казкової лицарської трилогії «Володар Перстенів», якій у наші дні ще більшої популярності додала вдала екранізація режисера Пітера Джексона. Проте цей твір іще у вигляді книги мав величезний вплив на молодь 60-70-их років минулого століття, а також на десятки (коли не сотні) письменників наступних генерацій, котрі працювали та працюють у тому самому жанрі. Сьогодні на Заході дуже популярним є Роберт Джордан, який уже заробив мільйони своїм циклом романів «Wheele of Time» («Колесо часу»), створеним під безпосереднім впливом Толкіна. Також у подібному стилі працює Джулі Вікторія Джонз (J.V.Jones), інші, менш знані, автори. На пострадянському просторі відома творчість Ніка Перумова, який у своїх книгах на власний розсуд заселив Середзем’я та зумів більш-менш майстерно «доточити» Толкінову канву власними візерунками.

Поет, прозаїк чи драматург у певному сенсі справді всемогутній. Адже він творить, створює, ліпить свій світ, вдихає в нього життя, намагаючись дорівнятись у цій діяльності самому Богові. Англійський мислитель XVII століття Ентоні Ешлі-Купер (Anthony Ashley-Cooper) ствердив цю думку такими словами: «The poet is indeed a second maker, a just creator» («Поет воістину є другим богом, він є істинним творцем»). Митець творить у своїй уяві живих осіб, істот, фізичну природу, а часом і цілий усесвіт, як у випадку Толкіна. Можна без жодних сумнівів стверджувати, що коли герої «Володаря Перстенів» розташовувалися на привал із ночівлею, то над їхніми головами мерехтіло інше зоряне небо, ніж те, яке бачимо над собою ми.

Знову ж таки письменник ніде не стоїть так близько до Творця, як у жанрі фентезі, жанрі вільному та розкутому. Що далі він відходить від реальної повсякденної дійсності, то більше робиться деміургом. Автор створює нову, іншу дійсність, новітні світи, як у випадку з Толкіновим Середземнім. Звісно ж, цей інший світ ніколи не є цілковито відірваним, непов’язаним із реальним світом, у якому живе автор. Недарма Толкін одного разу цілком недвозначно відповів на запитання, чим є Середзем’я: «Це лише старомодна назва світу. І все. Дивіться у словник. Це не якась інша планета»[61]. Тож у світі уявному уважний читач знаходить окремі відблиски дійсності, а інколи навіть той уявний світ у всьому його масиві є алегорією світу, в якому змушений існувати автор.

Однак у випадку Толкіна ми дійсно маємо справу з цілком окремим універсумом, який, згідно з твердженнями самого автора, не є алегорією нашого реального світу, хоча події двох світових воєн, які пережив автор, залишили прихований відбиток на сюжетному перебігу Толкінового епосу. Та все ж трилогію «Володар Перстенів» не слід зіставляти з творами, в яких за художнім зображенням приховані реальні особи та явища, як, наприклад, у випадку з поемою І. Франка «Мойсей», де, як усім відомо, мандрівка та доля ізраїльського народу є mutatis mutandis долею народу українського, а провідник народу Мойсей — це сам поет, себто Франко. Ще іншим подібним прикладом може бути драматична поема Лесі Українки «Оргія», де під виглядом провінції, окупованої римлянами Греції, ми цілком чітко бачимо нашу рідну Україну. Перенесення місця дії в інші краї або інші часи — нерідко вживаний прийом у літературі. Автори давні та пізніші вдавалися до нього з різних причин.

Але трилогія Толкіна — це все ж таки інший, самостійний універс, який має інші генезу, топографію, мітологію, фауну, флору, літочислення й історію, і в ньому живуть, окрім людей різних племен і рас, іще й зовсім інші істоти (ельфи, гноми, тролі, орки). Тут також діють дещо відмінні від наших закони природи[62]. Проте незмінними залишаються людська вдача та споконвічний конфлікт між добром і злом, який, власне, і є центральною темою трилогії, а також минущість усього сущого у світі: попри існування в Толкіновому світі безсмертних ельфів чи ентів, перед внутрішнім зором читача проходить галерея постатей, які відходять у вічність, у якийсь інший, незнаний вимір, як, зрештою, відійде туди і