Читати книгу - "Воно"

мініатюрних хромованих риштаках, виповнила їх і заструменіла стільницею. Наразі з кранів почали вириватися жмутки волосся й плоті. Віскряк Таліендо зачаровано витріщався на це диво, не в змозі знайти в собі сили бодай для ще одного крику. А тоді глухо гупнуло: то під стільницею вибухнув один із пивних кегів. Під шинквасом розчахнулися всі буфетні дверцята. З них, наче фінальний штрих магічного фокусу, почав розповзатися зеленавий дим. Віскряк побачив удосталь. Горлаючи, він вискочив на вулицю, яка зараз уже перетворилася на мілку річечку. Він гепнувся на дулу, підхопився й перелякано озирнувся на бар. Одне з вікон бару вибухнуло зі звуком, наче хтось випустив кулеметну чергу. Скло засвистіло навколо голови Вінсента. За хвильку висадилося друге вікно. І знову якимсь дивом його не поранило… та цієї миті йому раптово спало на думку, що саме час навідатися до сестри в Істпорт. Не гаючись, він рушив туди, і з його подорожі до кінця Деррі та поза його межі можна було б скласти справжню сагу… та досить буде зауважити, що він таки вибрався з міста. Іншим не так пощастило. Елоїс Нелл, якому нещодавно виповнилося сімдесят сім років, сидів у вітальні разом із дружиною і дивився, як Деррі шмагає буря. О 7:23 в нього стався фатальний інсульт. За тиждень по тому його дружина розповідатиме брату, що Елоїс впустив на підлогу чашку з кавою, виструнчився, вибалушивши навіжені очі, і проволав: «Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини се лойно, а то схойплю за спідни!..» А тоді він заточився та випав із крісла, розчавивши чашку. Морін Нелл, яка чудово знала, що за останні три роки його цокотун зробився дуже вередливим, одразу второпала, що йому кінець, і, ослабивши йому комір, побігла дзвонити отцю МакДавеллу. Та телефон не працював. З нього долинав лише дивний звук, наче вила поліцейська сирена. Тож, попри здогад, що їй доведеться звітувати перед святим апостолом Петром, який, скоріш за все, розцінить її дії як богохульство, вона сама прочитала посмертну молитву. Вона сказала братові, що була певна — навіть якщо апостол Петро засудить її дії, Господь усе зрозуміє. Елоїс був хорошою людиною і гарним чоловіком, а коли й випивав, це просто давалося взнаки його ірландське коріння. О 7:49 низка вибухів струсила Деррійський торговий центр, який стояв на місці, де колись була ливарня Кіченера. Ніхто не постраждав: торговий центр відчинявся лише о 10:00, а команда з п’яти прибиральників мала з’явитися там не раніше за 8:00 (а в таку негоду вони однаково навряд чи прийшли б). Пізніше група слідчих спростувала здогад про саботаж. Вони неохоче дійшли висновку, що, мабуть, це спричинила вода, що просочилася до електричної мережі торгового центру. Та хай там що, а ще дуже довго ніхто не ходитиме на шопінг до Деррійського торгового центру. Один вибух повністю знищив «Ювелірну крамницю Зейла». Діамантові каблучки, іменні браслети, намисто з перлів, таці з обручками та електронні годинники «Сейко» градом розлетілися повсюди. Через увесь східний прохід пролетів музичний автомат; він приземлився у фонтан біля «У Дж. К. Пенні»[785], де трохи поспівав булькотливу версію «Любовної історії» і врешті замовк. Той самий вибух проломив двері сусіднього «Баскін Роббінса»[786], перетворивши тридцять один різновид морозива на крижаний суп, який побіг підлогою паруючими патьоками. Вибух струсив «Сірз»[787] та відірвав шматок даху, і прудкий вітер підхопив і поніс його, наче повітряного змія; він упав за сто ярдів звідти після того, як пролетів крізь силосну вежу фермера на ім’я Брент Кілґаллон. Шістнадцятирічний син Кілґаллона вискочив на вулицю з материним «Кодаком» і сфотографував цю чудасію. «Національний дослідник»[788] купив світлину за шістдесят доларів, які хлопчик витратив на пару нових шин для свого мотоцикла марки «Ямаха». Утретє вибухнуло в «Промазав або влучив», і на затоплений паркінг полетіли палаючі спідниці, джинси та спідня білизна. Останній вибух випатрав «Деррійський фермерський трест», наче зотлілу коробку з петардами. Також зірвало шматок даху з банку. Сигналізація зайшлася пронизливим ревінням, яке не вщухало протягом чотирьох годин, коли врешті заклинило автономну мережу банківської охоронної системи. Договори позик, банківське приладдя, депозитні сертифікати, касові чеки та папери фінансових менеджерів злинули в небо, і вітер розвіяв їх. І гроші: в основному десятки та двадцятки з щедрою добавкою з п’ятірок та дещицею п’ятдесяток і соток. Зі слів працівників банку, там було понад 75 000 доларів… Потім, після масової перестановки в структурі банківського управління (та після вливання грошей від «ФКСВП»[789]) деякі службовці зізнаються — ясна річ, суто неофіційно, — що та сума перевищувала 200 000 доларів. Жінка в Гейвені на ім’я Ребекка Полсон знайшла п’ятдесятидоларову банкноту на дверному килимку біля кухонних дверей, ще дві двадцятки лежали в шпаківні, і одна стодоларова купюра прилипла до дуба на задньому подвір’ї. Завдяки цьому вони з чоловіком зробили дві додаткові виплати за свій «Скі-Ду»[790]. Містер Гейл, лікар на пенсії, який прожив на Західному Бродвеї близько п’ятдесяти років, загинув о 8:00. Містер Гейл любив вихвалятися тим, що впродовж останніх двадцяти п’яти років з тих п’ятдесяти, він щодня проходив дві милі: він вирушав зі свого дому на Західному Бродвеї, оминав Деррі-парк, початкову школу, і повертався назад. Ніщо не могло його зупинити — ні мжичка, ні дощ, ні град, ні виття північних вітрів, ні мінусова температура. 31 травня він вийшов із дому попри застережне бубоніння домогосподарки. Свою останню репліку в цьому світі він кинув через плече, коли саме виходив через парадні двері, натягуючи капелюха до самих вух: «Гільдо, не будь такою дурепою. Скільки там того дощу. От бачила б ти, що коїлося в 57-му! Ото була злива!» Коли містер Гейл завернув назад на Західний Бродвей, кришка каналізаційного люка навпроти будинку Мюллерів раптом злетіла в повітря, наче боєголовка «Редстоун»[791]. Вона так швидко й акуратно знесла голову доброму лікареві, що він спершу пройшов ще три кроки, а потім повалився на хідник.

А вітер продовжував розганятися.

7

ПІД МІСТОМ / 4:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

Едді проводив їх темними тунелями з годину, можливо, й півтори, поки не зізнався (голос у нього був скоріше спантеличений, аніж наляканий), що вперше в житті він заблукав.

Вони й досі чули глухе ревіння води в трубах, та акустика в усіх цих тунелях була такою спотвореною, що неможливо було сказати, звідки воно долинало — спереду, ззаду, зліва, справа, зверху чи знизу. Сірники скінчилися. Вони