Читати книгу - "Посуха"

— Ти мені погрожуєш? — вибалушила очі Менді. — Цей агресивний тон я сприймаю як погрозу. Не можу повірити! Після всього, через що пройшло наше місто…

— Це ти мені погрожуєш! Соціальними службами, в сраку.

— Я просто хочу, щоб нашим дітям у Ківарі було безпечно. Невже я так багато прошу? Невже нам ще замало лиха? Знаю, ти не мала часу на Карен, але могла б виявити бодай трохи поваги, Гретчен.

— Досить, Менді, — різко мовив Фок. — На бога, стули пельку і забирайся.

— Ні. Це ти забирайся, — тицьнула Менді пальцем у Фока. Розвернувшись на каблуках, вона рушила геть. — Я дзвоню своєму чоловікові.

Останні слова повисли над майданчиком.

У Гретчен розчервонілися щоки. Вона зробила ковток води, і Фок помітив, що у неї трусяться руки. Він потягнувся, щоб торкнутися її плеча, але зупинився: розуміючи, що на них дивляться люди, не хотів зробити ще гірше.

— Вибач, — сказав він. — Не варто було мені з тобою зустрічатися тут.

— Ти не винен, — озвалася вона. — Напружені всі. А спека все тільки погіршує.

Глибоко зітхнувши, вона тремтячими губами всміхнулася до Фока.

— До того ж Менді завжди була ще та сучка.

— Це точно, — кивнув він.

— Для протоколу: не те щоб я не любила Карен. Просто ми ніколи особливо не дружили. У школі повно мамусь. Неможливо дружити з усіма. Це ж очевидно, — кивнула вона вслід Менді.

Фок хотів щось відповісти, аж тут у нього задзижчав телефон. Фок не звернув уваги. Гретчен усміхнулася.

— Та все гаразд. Подивися, що там.

З вибачливою усмішкою Фок відкрив повідомлення. Ще не дочитавши, він зірвався на ноги.

П’ять слів від сержанта Рако: «Джеймі Салліван збрехав. Негайно приїздіть».

Розділ двадцятий

— Він там.

Крізь товсту шибку в дверях Фок зазирнув у єдину на дільниці кімнату допитів. За столом сидів Джеймі Салліван, жалібно витріщившись на свій стаканчик. Тут фермер здавався наче меншим, ніж у власній вітальні.

Фок почувався винуватим, залишаючи Гретчен у парку. Навіть завагався, коли вона, поглянувши йому в очі, сказала, що все гаразд. Він їй не повірив, тож вона, усміхнувшись, підштовхнула його до машини. «Іди. Все о’кей. Подзвониш потім».

І він пішов.

— Що ви розкопали? — запитав Фок у сержанта. Рако розповів, і Фок кивнув, належно вражений.

— Воно весь цей час лежало на поверхні, — мовив Рако. — Не помітили, бо в той день надто багато всього відбулося.

— Ну, так, день був напружений. Особливо для Джеймі Саллівана, схоже.

Вони увійшли, і Салліван підкинув голову. Пальці його стискали стаканчик.

— Гаразд, Джеймі. Зразу кажу: ти не затриманий, — різко заговорив Рако. — Але нам потрібно прояснити дещо з того, про що ми оце нещодавно розмовляли. Пам’ятаєш федерального агента Фока? Ти не проти, якщо він буде присутній при розмові?

Салліван ковтнув. Його очі забігали: він не знав, як краще відповісти.

— Мабуть, ні. Він же працює на прохання Джері й Барб, правильно?

— Неофіційно.

— Мені потрібен адвокат?

— Якщо хочеш.

Запала тиша. Якщо навіть у Саллівана є адвокат, він, швидше за все, п’ятдесят тижнів на рік займається земельними суперечками й контрактами на худобу, подумалося Фокові. А така справа, може, в нього взагалі буде вперше. А ще ж не треба забувати, скільки він бере на годину. Схоже, Салліван дійшов такого самого висновку.

— То я не затриманий?

— Ні.

— Гаразд, — мовив Салліван. — Тоді питайте, чорт забирай. Мені треба швидше повертатися.

— Добре. Два дні тому ми приїжджали до тебе, Джеймі, — почав Рако. — Побалакати про день смерті Люка, Карен і Біллі Гедлерів.

— Так.

На верхній губі Саллівана блищав піт.

— І ти нам сказав тоді, що Люк Гедлер поїхав від тебе приблизно о 16.30, а ти залишився. Ти сказав… — Рако звірився зі своїми нотатками. — «Я залишився на фермі. Працював. Повечеряв з бабусею».

Салліван нічого не відповів.

— Ти нічого не хочеш додати?

Салліван переводив очі з Фока на сержанта й назад. Відтак похитав головою.

— О’кей, — мовив Рако й підсунув до нього аркуш паперу. — Знаєш, що це таке?

Салліван облизав язиком вуста. Двічі.

— Це пожежний звіт, — сказав він.

— Ага. Отут на штампі видно, що це за той день, коли померли Гедлери. Щоразу як викликають пожежників, вони заповнюють отакий звіт. Цього разу вони їздили на екстрений виклик. Ось тут можна прочитати, — Рако вказав на рядки друкованого тексту на аркуші. — А отут унизу — адреса, куди їх викликали. Впізнаєш адресу?

— Звісно, — відгукнувся Салліван. Довгу мить помовчав. — Це моя ферма.

— Відповідно до звіту, — Рако взяв аркуш у руки, — пожежну команду викликали на вашу ферму о 17.47. Виклик прийшов автоматично, бо твоя бабуся натиснула тривожну кнопку. Коли вони приїхали, твоя бабуся була сама, а плита палала у вогні. Тут написано, що вогонь загасили, а бабусю заспокоїли. Намагалися додзвонитися до тебе, але ти не відповідав, а незабаром приїхав сам. Тут пишеться — о 18.05.

— Я був у полі.

— Не був. Я дзвонив хлопцеві, який заповнював звіт. Він пам’ятає, що ти їхав від траси.

Усі троє перезирнулися. Салліван перший відвів очі, втупився у стіл, неначе там може проступити відповідь. Над головою з лунким дзижчанням літала одинока муха.

— Коли Люк поїхав, я спочатку був у полі, а потім трохи покатався, — сказав Салліван.

— І де катався?

— Та ніде. Так, навколо.

— Конкретніше.

— Їздив до урвища. І близько не був біля ферми Гедлерів. Просто хотів поміркувати подалі від усіх.

Фок подивився на нього. Салліван постарався не відводити очей.

— Ваша ферма, — промовив Фок, — вона велика?

Салліван завагався, відчуваючи підступ.

— Кількасот акрів.

— Отже, велика.

— Чимала.

— Навіщо людині, яка і так проводить дванадцять-чотирнадцять годин на кількох сотнях акрів поля, ще їздити кудись подалі від людей?

Салліван відвернувся.

— Отже, ти кажеш, що поїхав покататися. Самотою. А чому ж одразу про це не розповів? — поцікавився Рако.

Салліван поглянув на стелю, шукаючи відповідь і відхиляючи її. Нарешті він, піднісши руки, вперше нормально подивився поліціянтам в очі.

— Я знав, як це прозвучить, і не хотів зайвих розмов. Якщо по щирості, я сподівався, ви не дізнаєтеся.

Нарешті Фок відчував, що це схоже на правду. Зі справи він знав, що Саллівану двадцять п’ять років і що він переїхав у Ківару десять років тому разом з батьком і бабусею. Більш як за десять років по тому, як потонула Еллі.

І все одно…

— Вам щось говорить ім’я Еллі Дікон? — запитав Фок. Коли Салліван звів