Читати книгу - "Посуха"

— Я знаю, що вона загинула. Багато років тому. І я знаю… знаю, що вона дружила з Люком… і з вами, — кивнув він на Фока.

— Люк ніколи про неї не розповідав?

— Тільки не мені, — похитав головою Салліван. Раз чи двічі згадував її, казав, що це його давня подруга, яка потонула, але він узагалі мало говорив про минуле.

Фок погортав справу, шукаючи одну світлину, а коли знайшов, посунув її через стіл. Це був знімок внутрішньої частини кузова Люкового пікапа — у фокусі були чотири горизонтальні риски неподалік Люкового тіла.

— Не знаєте, що це може бути? — запитав Фок, і Салліван подивився на риски.

Чотири лінії. Двічі по дві, на внутрішньому боці кузова, приблизно за метр одні від одних. Салліван не взяв світлину в руки. Очі його пробіглися по зображенню, неначе він намагався щось зрозуміти.

— Іржа? — нарешті зважився він. Звучало це непереконливо, тож нікого й не переконало.

— О’кей, — забрав Фок світлину.

— Слухайте, я їх не вбивав, — заговорив Салліван пронизливіше. — Люк був моїм приятелем. Чудовим приятелем.

— То допоможи нам, — мовив Рако. — Допоможи Люкові. Не змушуй нас марнувати час, перевіряючи тебе, коли ми могли б шукати деінде.

Під пахвами блакитної сорочки Саллівана проступили мокрі плями. Через стіл долинув запах його тіла. Мовчання затягнулося.

— Джеймі, — вирішив ризикнути Фок, — її чоловікові необов’язково про це знати.

Салліван звів очі, й на мить на його вустах майнула примарна посмішка.

— Гадаєте, я взуваю чиюсь жінку?

— Гадаю, якщо є людина, здатна засвідчити, де ви були, вам слід про це сказати.

Салліван завмер. Вони чекали. Нарешті фермер легенько похитав головою.

— Нема.

Отже, не вгадав, подумав Фок. Однак у нього було відчуття, що він і не зовсім помилився.

* * *

— Що може бути гіршим за підозру в потрійному вбивстві? — говорив Фок за півгодини, спостерігаючи, як Салліван сідає у свій повнопривідний бездоріжник і їде геть. Допит ходив колами, поки Салліван не склав руки на грудях. Відмовлявся додати бодай слово, тільки торочив, що йому треба перевірити, як там бабуся, або комусь подзвонити і попросити зробити це за нього.

— Ага, він чогось боїться, — погодився Рако. — Тільки чого — от питання.

— Не спускатимемо з нього ока, — мовив Фок. — Я зараз повертаюся в паб — закінчу переглядати папери Гедлерів.

Маєш сумніви, завжди казав Фокові один з його вчителів, шукай гроші. Це була добра порада. Рако запалив цигарку і провів Фока до машини, припаркованої позаду дільниці просто на газоні. Завернувши за ріг, Фок став як стій. Стояв і витріщався, намагаючись усвідомити те, що бачать очі.

Через дверцята і капот, глибоко врізаючись у фарбу, була надряпана одна фраза. Літери сріблясто блищали на сонці.

ШКУРУ ЗЛУПИМО ВБИВЦЯ СМЕРДЮЧИЙ

Розділ двадцять перший

Коли Фок заїхав на своїй понівеченій машині на стоянку пабу, Гретчен, замовкнувши на півслові, застигла з розтуленим ротом. Вона про щось розмовляла зі Скоттом Вітлемом на тротуарі, а в них під ногами крутився Лакі. Паркуючись, Фок бачив у дзеркальце, як вони витріщаються.

— Дідько, — вилаявся він собі під ніс. Від дільниці до пабу було всього кількасот метрів, але дорога через центр міста здалася йому дуже довгою. Він виліз із машини; коли він зачиняв дверцята, срібні подряпини на фарбі замерехтіли.

— О Господи! Коли це трапилося? — підбігла Гретчен, а за нею Лакі. Малий помахав Фокові — й викотив очі на машину. Потягнувся коротеньким пальчиком, провів по видряпаних літерах і, до Фокового жаху, почав уже читати перше слово, але Гретчен квапливо відтягнула його геть. Вона відіслала сина гратися у протилежний кінець стоянки, і він неохоче подибав туди, а там заходився тицяти дрючком у водостік.

— Хто це зробив? — знов обернулася Гретчен.

— Не знаю, — відповів Фок.

Вітлем співчутливо присвиснув, підходячи до машини.

— Хтось дуже постарався. Чим це зробили? Ножем? Викруткою?

— Та гадки не маю.

— От покидьки, — мовив Вітлем. — Це місце… Іноді тут гірше, ніж у місті.

— Ти як? — торкнулася Гретчен Фокового ліктя.

— Нормально, — відповів Фок. — Точно краще, ніж машина.

Він відчув напад гніву. Ця машина в нього вже шість років. Нічого особливого, але вона його ніколи не підводила. І не заслуговує, щоб її понівечив якийсь сільський бовдур.

«Шкуру злупимо».

Фок обернувся до Вітлема.

— Це минулі справи. Дівчина, з якою ми дружили…

— Не треба пояснювати, — кивнув Фок. — Я чув цю історію.

Гретчен обвела пальцем подряпини.

— Аароне, послухай, будь обережніший.

— Та все зі мною буде гаразд. Трохи дратує, але…

— Ні. Не все так просто.

— Та ну! Що вони реально можуть зробити? Оббілувати мене?

Вона помовчала.

— Не знаю. Подивися на Гедлерів.

— Це трохи інше.

— Упевнений? Ну, ти ж не знаєш точно.

Фок, шукаючи підтримки, поглянув на Вітлема, але той знизав плечима.

— Тут як у пароварці, приятелю. Муха перетворюється на слона швидше, ніж можна уявити. Але ви самі знаєте. Не завадить трохи поберегтися. Особливо коли такий збіг в один день.

— Збіг? — витріщився на нього Фок.

Вітлем зиркнув на Гретчен, яка переминалася з ноги на ногу.

— Даруйте, — мовив він, — я думав, ви вже бачили.

— Що?

Вітлем дістав із задньої кишені квадратик паперу і вручив Фоку. Той розгорнув. Гарячий вітер шурхотів пожухлим листям у нього під ногами.

— Хто це бачив?

Не відповіли ні Вітлем, ні Гретчен. Фок звів погляд.

— Ну?

— Всі. Вони по всьому місту.

* * *

У «Руні» було тісно, але крізь гамір проривалася гугнява кельтська вимова Макмердо. Фок зупинився на порозі за спиною Вітлема.

— Я не вступатиму з вами в суперечки, друже, — казав з-за шинквасу Макмердо. — Роззирніться. Це паб, а не осередок демократії.

Він стискав у великому кулаці жменю зім’ятих листівок. Таких самих, як та, що зараз пропалювала діру у Фоковій кишені; йому доводилося притлумлювати бажання дістати її і знову проглянути. Це була розмита копія, мабуть, п’ятсот разів розмножена у крихітній бібліотеці містечка.

Угорі великими літерами було надруковано: «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, Еллі Дікон, 16». Нижче була світлина Фокового батька, на якій йому трохи за сорок. Поряд — фото самого Фока, зняте нашвидкуруч — мабуть, коли він виходив з пабу. Він дивився скоса, на обличчі застигла крива гримаса. Під світлинами меншими літерами були надруковані слова: «Цих чоловіків допитували у справі утоплення Еллі Дікон. Потрібна інформація. Захистимо наше місто! Збережемо безпеку Ківари!»

Там, на стоянці, Гретчен обійняла Фока. «Та вони ідіоти, — прошепотіла вона йому на вухо. —