Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- А ти не подумав, що в таких от кущах, - Іван показав руками навколо, - можуть водитись хижаки та змії. Наступив би на гадюку – вона б тебе вкусила. Тебе ніхто не зміг би врятувати.

- Я бачив, - не погодився Костя, - показували по телевізору, що треба розрізати рану та висмоктати отруту!  

- Але біда, - Іван хлопнув в долоні, - ти сам в лісі, а ми пішли в іншу сторону. Кінець.

Іван жорстко відповідав хлопчику, від чого той все більше починав шмигати носом, час від часу зривався на плач. Мілана не втручалась, вона була повністю згодна з Іваном. Дівчина сиділа та намагалась витягнути маленьку ногу з вузлів коріння. Майже втративши надію, вона поглянула на Івана, поглядом просячи допомогти. Хлопець підійшов, поправив лук та поклав гілляку. Опустився та почав відривати коріння, прикладаючи неймовірні зусилля.

Побачивши, що добре розчистив все навколо, Іван схопив Костю за талію та потягнув на себе. Мілана також вхопилась за хлопця та потягнула. Ще раз, ще раз. Щось тріснуло, надірвалось, та всі троє, висмикнувши Костю, полетіли через річечку та впали на мох. Іван та Мілана засміялись, а Костя підскочив та почав струшувати з себе мох.

Як тільки хлопчик був врятований, діти повернулись назад, до інших. Коли Ліза та Діма побачили Костю, дуже здивувались. Діма насупився та почув бурчати собі під носа, що це взагалі не входило в їх плани. Тепер, замість подорожі до велетня-дуба, вони мають бути няньками для малечі. Звичайно, почувши бубоніння, Костя надувся. Іван побачив реакцію малого та підняв плечі – сам винен, ніхто його не звав з собою.

Час минав, потрібно було йти далі, тому Мілана почала підганяти всіх до подорожі. Не відомо, скільки ще треба йти та що може бути на шляху. Дівчина рушила вперед, не чекаючи нікого. Іван та Діма швидко наздогнали дівчину, тримаючи зброю на готові. Ліза всміхнулась всіма зубами та взявши Костю за руку, замкнули групу.

Пройшовши зарості ліщини, команда видихнула - комах значно поменшало, не потрібно було додатково махати гілками та руками навколо себе. Попереду відкрилась широка галявина, усіяна деревами, яким не було краю. Жодного куща, жодного деревця. Місцями пробивались промені крізь крони дерев, відчувалась неймовірна спека.

Пройшовши не менше години, діти почали хвилюватись. Картинка навколо не змінювалась. Велетня-дуба видно не було, але й кущі теж не з’являлись. Вони були абсолютно відкритими для будь-кого. Іван все частіше знімав лук зі спини, натягував стрілу та озирався по сторонам.

- Якщо так і далі буде, - сказав хлопець, порівнявшись з Міланою, - ми дочекаємось ночі ти лишимось абсолютно відкритими.

- У нас є намет, - тільки й відповіла дівчина, - розкладемо та заночуємо. 

- Тебе не засмучує, що нас будь-яка тварина побачить? – спитав Іван, - хтось точно спати не буде. Також, треба буде розводити вогонь. Хижаки бояться вогню, але й ми будемо абсолютно сліпими за декілька метрів від вогнища. Мені це не подобається – Іван насупився.

- Думаємо оптимістично, - всміхнулась Мілана, - поки світло, сонце ще далеко вгорі.

Діти піднялись на пагорб та засміялись від того, що побачили. Їм відкривалась невелика галявина без дерев, через яку текла доволі широка але мілка річечка. З обох берегів пісочний вхід, лише деінде було видно мілкі водорості та клаптики моху. Костя підняв руки, закричав та чкурнув вперед, збігаючи з пагорба.

Іван та Діма побачили це та побігли наздоганяти хлопця. Схопивши того за плечі, смикнули та зупинили.

- Ти що робиш? – закричав Іван, - хочеш знову застрягти в корінні? Чи взагалі втопитись?

- Але ж річка мілка, - не зрозумів Костя, хлопаючи очима.

- Тебе батьки не вчили не лізти туди, куди ніколи не ліз? – спитав Діма, - перше правило туриста в лісі – обережно ставитись до всього, що ти бачиш навколо.

Як тільки діти підійшли разом до річки, Іван взяв гілляку та підійшов до берега. Він подалі встромив дерево у воду, потім дістав його. Гілка добрий метр зайшла в воду. Він показав своє відкриття Кості та розвів руки. Діма пояснив, що через пісочне дно, світло переломлюється так, що здається, наче там не глибоко.

- Якби ти забіг в воду, то течія могла знести тебе, - сказав Діма, - а метрова глибина допомогла б тобі пірнути у воду з головою. Додаємо холод, судому і все – немає Кості.

Хлопчик відкрив рота від здивування та страху, очі округлились. Він вибачився та опустив голову вниз. Команда вирішила зробити привал та відпочити. Ліза витягнула трохи трав, розділила на всіх та запропонувала пообідати. Так і зробили. Як поїли, лягли на березі відпочивати. Тільки Костя все дивився на воду та охав від спеки, показуючи, що хотів би спробувати воду.

Іван засміявся та махнув рукою на хлопчика. Піднявся та обережно підійшов до води. Спочатку спробував річку рукою, потім ногою. Поволі заходив далі й далі, поки не зупинився у воді по пояс. На рахунок три пірнув та швидко вискочив. Вода дійсно була холодною, але течія була не велика. Хлопець дозволив Кості пірнути до нього. Малий засміявся, зняв футболку, побіг до друга. Вмить, навколо заблищало багато крапель, що розлетілось в різні сторони.

Дівчата засміялись, а хлопці почали бризкатись водою. Ліс підхопив дитячий сміх та розніс навколо себе, відлунням показуючи, що теж радіє за дітей. Та радість продовжувалась не довго. Мілана, що теж була з ніг до голови мокрою, вмить підняла руку та гукнула всіх помовчати. Діти швидко замовчали та подивились на дівчину.