Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Коли бачу це сонце, метелики в моєму животі влаштовують справжній ураган. 

неХемінгуей:

Не хочеш піти разом на фестиваль фарб? 

Додає посилання на захід в тому самому парку, де було наше перше побачення. Індійський фестиваль кольорів Холі — написано в назві. На фотках люди з ніг до голови вкриті шаром різнокольорових фарб. Здається, що навіть повітря розмальоване, бо різнокольоровий пил всюди. Написано, що треба взяти одяг, який не шкода, а фарби можна придбати на місці. Також нижче бачу примітку: зазвичай це свято кольорів святкують в березні, але чому б нам просто не поринути в різнокольоровий шал просто зараз? І справді, чому ні. Це як з’їсти сніданок на вечерю, бо тобі так хочеться. Ніхто немає права тобі заборонити.  

Я:

Виглядає круто

Може інших треба теж запросити?

неХемінгуей:

Гадаєш?

Я:

Але я піду саме з тобою

неХемінгуей:

Тобто ти не проти, якщо інші дізнаються про нас?

Я:

Можливо

Просто…це все дуже нове для мене

Але…так..мабуть так

неХемінгуей:

Не нервуй

Я тебе нічого не змушую робити

Оксана ж знає?

Я:

Знає-знає

неХемінгуей:

Ну от

Але я не тисну

Можемо запросити і інших теж

А потім…в мене хата вільна

Не хочеш залишитись на ніч?

Сердце так голосно бухкає в вухах, що я наче в одну мить стаю глухим. Це запрошення — воно особливе. Це ж натяк, вірно? Пальці не слухаються, але я поспішаю написати у відповідь одне коротке слово — хочу. Бо я дійсно хочу. Поруч з Ернестом я забуваю про той букет проблем в моєму житті. Ні, вони нікуди не зникають. Але коли я ділюся ними з хлопцем, він перетворює їх на звичайні задачі, котрі легко можна розв’язати. Мені дуже не вистачало такої людини поруч. А тепер я маю Ернеста. Залишилося лише дочекатися нашої зустрічі. Лише один день. Руки аж чухаються, щоб запросити його зараз до себе. Адже Оксана на роботі, а Джипсі проти точно не буде. Та чи не буде це виглядати..ну якось не так. 

Вирішую себе відволікти сайтом для пошуку роботи. Так, в мене немає резюме, або що ще там потрібно в такій ситуації. Але ніхто не забороняє мені просто переглянути вакансії, які пропонують у місті. Тільки залишається одне питання — я до сих пір не знаю, ким би хотів стати, якщо не актором. Вакансій багато: програмісти, маркетологи, асистенти в банківській справі, логісти та PR-менеджери. Але для цього всього потрібна кваліфікаційна вища освіта. І тут виникає проблема, адже в університеті я взагалі не вчився. Маю за плечима тільки театральне училище та досвід гри на сцені. Нікому до офісу не потрібен клоун? 

Так, є робота, де вищої освіти не треба. Таких вакансій теж ціле море: прибиральники, продавці, консультанти в магазинах, офіціанти. Завжди можна піти роздавати листівки. Але це не та робота, заради якої можна кинути все своє життя. На жаль, я не народився з золотою ложкою в дупі і не маю купу грошей, щоб просто все кинути і нічим не займатись. Та й це не найкращий варіант, бо я просто зійшов би з розуму від нудьги. Є ще один варіант — піти вчитися до університету на одну з цих нормальних спеціальностей. Це ті, куди батьки відправляють своїх дітей, щоб потім хвалитися рідним, що дитина вчиться на юрфаці, або на фінансовому. Від згадки про юрфак здригаюсь, бо спогади про Крістіночку не найприємніші. Цікаво, чи їй мати за цей час знайшла кавалера, який буде заробляти гроші тільки на сім’ю? Не здивуюсь, якщо так. Такі люди дуже цілеспрямовані. Правда, ціль у них так собі. Але то вже інше питання. 

***

В парку стільки людей, що в мене рябить перед очима. Нарешті я дочекався, бо здавалося, що час тягнеться так повільно. Чому, коли ти хочеш затримати час, то він наче прискорюється. І ось не встигнеш кліпнути, а вже вечір, і магія закінчилась, і карета знову стала гарбузом. Але коли навпаки хочеш все пришвидшити, щоб побачити свого принца, то гарбузовий тюнінг ніяк не скінчиться, а стрілки годинника рухаються зі швидкістю вагітного равлика в комі. Але я нарешті тут, в парку, серед величезної кількості людей, намагаюся знайти того єдиного хлопця. 

— Господи, скільки тут людей, — Оксана крокує поруч. В зеленій широкій футболці і великих сонцезахисних окулярах вона схожа на велику стрекозу. 

— Ага, — в мене вже болить шия вертіти головою в різні сторони. 

— Привіт, cонце, — чую зовсім поруч, а потім відчуваю теплу долоню в своїй руці.