Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

    — Знаєш, ти більше не повинен тут бути.

    — Ти теж, але ми тут.

Звучить остання фраза, і мене з думок виривають гучні овації з глядацького залу. Вони завжди схожі на морські хвилі: спочатку тихі рукоплескання найсміливіших, а потім вже гучна хвиля всіх інших. Це завжди викликає в мене те дивне відчуття під ребрами, наче ти летиш з великої висоти. Я ніколи не був на американських гірках, але той атракціон в дитинстві теж був нічого. Така величезна вежа, де всі сидять по колу. Крісла спочатку піднімаються до гори, а потім зриваються вниз. І ти кричиш. Під ребрами було таке саме відчуття вільного падіння, тільки потім я ще й блював. Зараз мій шлунок не збирається бунтувати, і на цьому дякую. Але це дивне відчуття не відпускає, як і в перший раз. І це не дивлячись на те, що на сцену я виходжу вже дуже багато років, починаючи з самого дитинства. 

Цей невеликий театр належить моїм батькам. В холлі висить фотка з дня відкриття, коли мама з татом перерізали червону стрічку. Мама на фотці вагітна, тому я теж там був присутній. 

 — Саш, — колега поруч смикає мене за рукав, змушує повернутись до реальності, за куліси. — Поклон.

Авжеж. Киваю і виходжу слідом за іншими акторами на сцену. Ми всі стаємо в одну лінію в яскравому світлі прожекторів і робимо сінхронний уклін нашим глядачам. Хтось в залі аплодує стоячи — це вже успіх. Не можу стримати посмішки, тому що це була зелена вистава — остання в цьому сезоні. І людям вона сподобалась. А це найважливіше. Адже кожен крок в театрі тільки заради глядача та його емоцій. Не для акторів, драматургів, костюмерів. І навіть не задля грошей. А тільки заради цих останніх хвилин з оваціями і емоціями. До сцени підходять люди з квітами. Великий букет лілій для Ілони — вона грає головну жіночу роль. А якась жіночка з букетом червоних троянд прямує до мене. Квіти такі банальні, але мені приємно. Не можу відпустити жінку без обіймів, а вона ще й цілує мене в щоку. 

 — Олександре, ви просто дивовижний! Дякую вам! — жіночка міцно стискає мою руку.

 — Вам дякую, що прийшли, — голос трошки не слухається від почуттів, але я продовжую грати свою роль.

Я вже хочу йти, але згадую слова мами, які викарбувались в моїй голові назавжди: Ніколи не йди раніше за глядача. Ти тут тільки для нього. Тому, доводиться засунути поглибше бажання скоріше повернутись додому, прийняти гарячий душ і впасти в кому під ковдрою. А якби ще й серіальчик включити… Мене знову відволікають від думок, даруючи ще один букет…не маю жодного поняття, що це за квіти. Але пахнуть добре, тому я знову посміхаюсь, знову дякую, знову потопаю в обіймах. Все по колу, але я вже звик. Хтось просить зробити фото, і тут я теж не можу відмовити. Наше місто невелике, але є ті, хто сидять в Інстаграмі і на Фейсбуці, і я люблю потім дивитись фотки. Навіть можу себе вважати маленькою зіркою. Так, мені далеко до Бродвею, але…Рим теж не за один день будували. Чи як там кажуть? Рим же? 

Мені дуже подобається те, що люди гарно одягаються до театру. Це наче неофіційне свято — тільки для обраних. Чоловіки в сорочках, костюмах, а жінки одягають свої найкращі сукні і прикраси. Від всіх гарно пахне, навіть якщо це найдешевші парфуми, що продаються на розлив. Аромати викликають дуже яскраві спогади, тому я завжди до них принюхуюсь, шоб щось відкласти в голові. Наприклад, цю виставу я запам’ятаю завдяки трояндам. Тому що тримаю букет зовсім поряд з обличчям. Лише на хвилинку дозволяю собі заплющити очі і вдихнути так глибоко-глибоко. Але мене знову відволікають. 

На сцені з’являється моя мама — що викликає ще одну бурю аплодисментів. Так, вона займається лише технічними питаннями вистав, але для людей власниця театру звучить дуже елітно. Тому її теж вітають гучними оваціями. А я не можу без посмішки дивитись на маму, яка в свої сорок сім чудово виглядає в яскравій помаранчевому кардигані до самої підлоги і з великими сережками у вухах. Вона так вільно почуває себе на сцені, наче сама зараз тут грала. Мені здається, що вона завжди в якомусь образі. Завжди ставиться до свого життя, як до однієї великої вистави. 

  — Соня, це просто бомба! — хтось називає її по імені й обіймає. 

 — Так це не моя заслуга, — мама сміється, — то Женя написав сценарій, а ці прекрасні люди в костюмах зіграли ролі. 

Женя — це мій тато. Та сама людина, яка перетворює малесеньку задумку в велику театральну виставу. Сьогоднішня, до речі, з’явилась завдяки книжці. Їх у тата цілі гори, і я не шуткую. Вони цілими стосами лежать в його кабінеті, вдома на всіх горизонтальних поверхнях. Звідти тато черпає натхнення та нові ідеї. Він вчився на драматурга. І, до речі, з мамою вони теж познайомились під час навчання в училищі. Вони завжди шуткують, що я з’явився на світ завдяки їхній любові до театру, а ще до портвейну. Але то таке, то вже дрібниці. 

Коли глядачі нарешті розходяться, я можу з чистим серцем прошмигнути за куліси, де мене огортає приємна та звична напівтемрява. Тут і там лежать декорації, стоять пляшки з водою. За кулісами завжди пахне пилом, лаком для волосся, а сьогодні ще й фарбою — недавно в коридорі пофарбували стіну. Вгадайте, хто притулився до свіжо-помальованої стіни в цей понеділок? Ага, так, я. Саме тому там зараз вже стоїть табличка Обережно! Пофарбовано!, а в мене мінус одна біла футболка. Йду під іншою стіною, щоб не притулитись ще раз. Ганна — наш костюмер — мене вб’є, якщо я зіпсую цей костюм з темно-синього вельвету. 

 — Саша! — чути, як по паркету стукають підбори, а потім з’являється мама. — Гарна робота, — вона завжди мене хвалить. Напевно, навіть якби я впав на сцені, вона все-одно сказала б, що вистава вийшла пречудовою.