Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

«Банди залітних гопників захопили центр столиці, і тільки через місяць після нападу штурмовиків–наци на Банковій, нарешті, «міліція мала право стріляти». А може, треба як Жуков в Одесі у 46‑му?» — написав Лозовський.

16 січня 2014 року правляча коаліція відверто шахрайським чином ухвалила у Верховній Раді так звані «диктаторські закони», які істотно посилювали режим. Зокрема, вводилися такі поняття, як «екстремістська діяльність» та «іноземний агент», явно запозичені у Володимира Путіна в Росії, заборонялася діяльність ЗМІ, які не мають державної реєстрації, вводилася кримінальна відповідальність за наклеп.

Ситуацію ускладнювало не тільки ухвалення самих законів, а й те, яким шляхом це було зроблено — без обговорення і реального підрахунку голосів, простим підняттям рук. Причому підняті кінцівки навіть по–справжньому не рахували. Щоразу під час голосування депутат Володимир Олійник просто називав заздалегідь заготовлену цифру — «235».

Таке відверте хамство виходило за всі можливі рамки. Відбулася узурпація влади, і Янукович втратив будь–яку легітимність в очах опонентів. На вулицях почалися зіткнення, з’явилися перші загиблі, у регіонах, де Янукович не був популярним, спалахнув справжній бунт. Перелякані регіонали усвідомили, що зробили помилку, і спробували відіграти ситуацію назад, але було вже пізно.

Усю зиму дії влади мали сумбурний і хаотичний характер. Очевидно, Янукович не розумів справжньої природи народної стихії і не знав, як приборкати її. Не відрізнялися розумом та кмітливістю й інші топ–чиновники. У відповідь на протести опозиції регіонали збирали так званий Антимайдан, але масові акції прихильників влади повністю програвали мітингам опозиції. У Києві в Януковича майже не було підтримки, тому людей на Антимайдан доводилося привозити до столиці з інших міст.

На Донбасі людей на провладні мітинги збирали безкоштовно, але із застосуванням адмінресурсу. Тисячі робітників шахт, заводів та комбінатів привозили автобусами на площі, де перед ними на заздалегідь встановлених сценах виступали представники місцевої влади — посадовці та депутати. Промовці не шкодували опонентів. Часом лунали відверті заклики до насильства. Антимайданівці вимагали від Януковича жорстоко придушити протести.

Але київський Майдан був далеко. Тому вся ненависть ораторів діставалася місцевим опонентам Януковича, які виходили на невеликі локальні Майдани у Донецьку та Луганську. На сході країни прихильники опозиції були у явній меншості і тому не представляли серйозної небезпеки для влади, але добре підходили для того, щоби зірвати на них злість. Донбаські прибічники Майдану постійно піддавалися нападкам, при цьому атакували їх не прості прихильники Януковича, якими справді могли рухати щирі емоції, а наймані хулігани — «тітушки».

Спочатку протестувальники у Донецьку мали можливість збиратися безперешкодно. Місцем збору був пам’ятник Шевченку, встановлений недалеко від будівлі обласної адміністрації. У листопаді та грудні збори біля нього проходили мирно, але 19 січня 2014 року ситуація різко змінилася. Того дня донецькі прихильники опозиції вирішили автоколоною проїхати до маєтку Януковича, розташованого у селищі Калінкіно‑2, і пікетувати його на знак протесту проти ухвалення диктаторських законів. Самого президента у Донецьку в цей день не було, але, за задумом організаторів, він мав обов’язково дізнатися про пікет із преси. Розрахунок був на гучний медійний ефект. І справді, після того, як організатори донецького Автомайдану анонсували свою акцію, новина про неї моментально розлетілася у ЗМІ. Такий крок донецьких опозиціонерів, які перебували у самому «лігві ворога», виглядав досить відчайдушно.

Віктор Янукович, очевидно, розцінив цю акцію як посягання на свою територію. За словами джерела у Донецькій ОДА, дізнавшись про підготовку поїздки до маєтку, старший син президента розлютився і поставив своїм людям завдання «розібратися» з опозиціонерами і не допустити виїзду автоколони. Виконувати завдання доручили «авторитетному бізнесмену» Армену Саркісяну з Горлівки, якого в місті називали «смотрящим» від Юрія Іванющенка.

19 січня донецькі опозиціонери зібралися на стоянці біля облдержадміністрації, щоб прямувати звідти до дому Януковича, однак їх швидко заблокували автомобілі людей Сарксяна. Автоколоні майданівців не дали виїхати навіть зі стоянки. Активістів оточили молоді люди напівкримінального вигляду, які почали ображати прихильників Майдану, штовхати їх та виривати у них із рук українські прапори. Міліція, яка була присутня на мітингу, стояла осторонь і не втручалась у події.

Керував «тітушками» сам Армен Саркісян, який стояв у них за спинами в кепці, насунутій на очі, а також його люди Гагік Агавелян та Едуард Полєпкін. Брав участь у протистоянні ще один відомий у майбутньому персонаж — бритоголовий здоровань Олексій Петров, який у 2014 році став одним із лідерів бойовиків так званої ДНР у Горлівці. Найманці домоглися свого — поїздка до будинку Януковича так і не відбулася.

Після «бойового хрещення» 19 січня найняті владою «тон–тон–макути» намагалися зірвати практично кожну акцію опозиції в Донецьку. «Тітушки» обливали учасників донецького Євромайдану зеленкою, жбурляли у них яйцями, відбирали і ламали прапори. Траплялися й ексцеси виконавців. 26 січня у Донецьку сталася курйозна історія: біля пам’ятника Шевченку побилися два угруповання «тітушок», які помилково прийняли одне одного за прихильників Майдану.

У Луганську місцева влада вимагала жорстких заходів. 20 січня фракція Партії регіонів у Луганській обласній раді оприлюднила заяву, в якій містився заклик до Януковича застосувати силові заходи, щоб погасити протистояння на вулицях. Окрім того, луганські депутати вимагали заборонити партію «Свобода» і ввести у Києві надзвичайний стан.