Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ

1 березня 2014 року в центрі Донецька зібрався по–справжньому численний мітинг. На ньому були присутні від 15 до 20 тисяч осіб. Для столиці Донбасу це було неординарне явище, адже Донецьк ніколи не був політично активним містом. Над людською масою, одягненою у типові для Донбасу похмурі кольори, тріпотіли знамена, але серед них не було українських прапорів. Здебільшого майоріли російські три–колори, була присутня також радянська символіка та прапори партії «Русский блок». Хтось тримав транспаранти з гаслами «В России — наши братья, в Европе — мы рабы», «Донбасс — против бандеровцев». Натовп був заряджений агресією.

Донбас ніколи не був «пороховою діжкою Європи». Він не тягнув навіть на сірникову коробку Європи. На відміну під Балкан або Кавказу, де завжди було достатньо лише іскри, щоб як слід гримнуло, Донбас був украй інертним та далеким під войовничих настроїв. У цьому молодому регіоні, який почав активно заселятися лише в середині XIX століття, не було тих реліктових шарів багатовікової міжнаціональної ненависті і ворожнечі, яка зазвичай існує у всіх гарячих точках. Щоб розгойдати Донбас, довести його до спалаху неконтрольованого насильства, потрібно було добряче постаратися.

Мітинги 1 березня, що відбулись у різних містах на півдні та сході України, прийнято вважати початком «русской весны». Саме так у російських ЗМІ називали антиукраїнське повстання, яке почалося після повалення Віктора Януковича і пізніше переросло у бойові дії на сході країни. Війна визрівала довго. Щоб зробити її можливою, різноманітним політтехнологам та ідеологам довелося неабияк попрацювати над створенням теоретичної бази майбутнього конфлікту. Звісно, в Україні з дня її появи на світовій мапі існували регіональні відмінності, які сформувалися під впливом відомих усім історичних подій. Різні частини країни в минулому входили до складу різних держав і розвивалися незалежно одна від одної. Але це зовсім не означало, що Україна приречена на конфлікт.

У перші двадцять років незалежності регіональні відмінності не спричиняли збройні сутички. У 1990‑х роках історичні, ідеологічні та мовні протиріччя в Україні не були першорядною проблемою. У той час і жителів Донецька, і жителів Львова хвилювала насамперед економічна ситуація в країні, а вже потім — політика.

Звичайно, певні тертя та конфлікти періодично виникали. На початку 90‑х серйозна загроза сепаратизму з’явилася в Криму, однак навіть там ситуація вирішилася мирно. На сході України хоча часом і вирували політичні пристрасті, проте не передбачалося нічого схожого на те, що відбувалося тоді у Югославії та деяких інших колишніх радянських республіках. В Україні воювали одне з одним хіба що маргінальні радикали, та й ті здебільшого на сторінках листівок і газет.

Жахи війни українці тривалий час спостерігали тільки на телеекранах. Під боком палахкотіло Придністров’я. У вечірніх новинах показували репортажі про облогу Сараєва та бої на вулицях Сухумі. Але найсильніше враження на українського обивателя справляли сюжети з Чечні. У перші роки незалежності в Україні вільно транслювалося російське телебачення, тому чеченську м’ясорубку мільйони українців мали можливість спостерігати в усіх кривавих подробицях і сприймали як власну війну.

У 1990-ті на тлі проблем колишніх товаришів по соцтабору Україна виглядала острівцем спокою та стабільності. Цю обставину українська влада вважала однією зі своїх головних заслуг. Під час президентської кампанії 1999 року у рекламному ролику президента Леоніда Кучми, який обирався на другий термін, лунав слоган: «Наші солдати повертаються додому». Кадри демонстрували щасливого військового, який приїхав до сім’ї після служби в армії. Для людей, які знали про масштаби трагедії у Чечні, така картинка виглядала переконливою. Кучма тоді з великим відривом виграв вибори у більш проросійського опозиційного кандидата Петра Симоненка.

У той час здавалося, що наші солдати повертатимуться додому завжди. Але вже через п’ять років на всіх центральних телеканалах України транслювався зовсім інший передвиборний ролик, який було створено піарниками Віктора Януковича — на той момент чинного прем’єр-міністра, котрий вважався наступником Леоніда Кучми. У цьому ролику команда Януковича голосом російського співака Йосипа Кобзона погрожувала мирній Україні громадянською війною, якщо вона проголосує за прозахідного, «помаранчевого» кандидата Віктора Ющенка.

Що ж змінилося за п’ять років, які минули з часу попередніх виборів? Чому в 2004 році у політичній рекламі з’явилися мотиви майбутньої війни, а ще через десять років ця війна стала реальністю? Яка