Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Ти йому відрубаєш голову? – я нервово проковтнула, мимоволі відступаючи. А потім промайнув і зовсім моторошний здогад. – Але ж ти міг це зробити і в лісі. Навіщо було тягти його сюди?

– Твій сніданок, – коротко кинув Діор. – Я ж обіцяв, що подбаю про це.

Я видала жалібний зойк. Сама думка про те, щоб пити кров цього звіроподібного чоловіка, який свердлив мене нищівним поглядом, викликала збентеження.

– А ти віддаєш перевагу крові безневинних жертв? – уїдливо поцікавився Воїн.

Я замотала головою, з приреченістю розуміючи, що він правий. Та я і сама збиралася так і чинити. Пити кров злочинців чи негідників. Тільки чомусь, коли це уявляла в голові, все не здавалося настільки жахливим.

Змусила себе згадати, що і раніше вже це робила. У підземеллі, куди до моєї камери приводили таких людей. Звичайно, тоді мене не обходили норми моралі і зробити це було легше. Але чи маю я зараз вибір? І далі пити кров Діора, змушуючи його відчувати до мене все сильнішу огиду?

Рішуче попрямувала до перевертня, у погляді якого тепер читалася насторога.

– Що вона збирається робити? – гаркнув він.

– Зараз побачиш, – криво посміхнувся Діор. – Не переймайся. Це буде не гірше того, що ти сам робив з навколишніми селянами.

Схоже, ці слова перевертня анітрохи не втішили. Він забився в путах, але Воїн тримав міцно. Я взагалі дивувалася, що звичайна людина так легко стримує перевертня. Впіймавши мій здивований погляд, Діор вірно зрозумів його значення і недбало кинув:

– Знак Світлого бога сковує його нечисту сутність. Не дозволяє обернутися у вовка чи застосувати свої надлюдські можливості. Можеш не переживати. Я не дозволю йому вирватися і завдати тобі шкоди. Роби вже, що маєш. Не хочу затримуватися тут довше, ніж потрібно.

Тремтячими руками я обхопила голову альфи, що одразу вищирився, і повернула вбік.

– Діоре, будь ласка, відвернися, – пробелькотіла, відчуваючи, що помру, якщо знову побачу в його очах огиду.

У погляді Воїна промайнуло здивування. Але, повагавшись, він все ж таки це зробив. Я постаралася зробити це якнайшвидше, давлячись чужою кров’ю та власними сльозами. Знати, що Діор, навіть відвернувшись, чудово знає, що я зараз роблю, було нестерпно.

Як я могла піддатись ілюзіям, що він теж відчуває до мене хоч щось? Після того, що йому довелося бачити? Та я взагалі дивуюся, що він все ще зі мною няньчиться! Я сама собі зараз була огидна. Але інша моя половина жадібно ковтала кров перевертня. Звичайно, вона не була повноцінною людською і мала неприємний різкий присмак. Але могла підживити мої сили значно краще крові тварини. І все ж таки осушувати до кінця я перевертня не стала. Варто було уявити, що зроблю хоча б ковток вже мертвої нечистої крові, як мене мало не знудило.

Не кажучи ні слова, я відпустила перевертня і вийшла з хатини. Сиділа біля порога, тупо дивлячись у далечінь, і чекала, поки Діор зробить те, що повинен. Коли він вийшов з мішком, про зміст якого неважко було здогадатися, я відвела погляд.

– Скільки тобі треба часу, щоб зібратися? – запитав Воїн, жбурляючи мішок трохи віддалік від мене.

– Я зараз, – здавлено промовила і кинулася в хатину за своїми речами.

Як і Діор, я не хотіла тут залишатися ні хвилини довше, ніж необхідно. Це житло, в якому було багато і приємних моментів, зараз здавалося ніби опоганеним. Я ж сама перебувала в повному сум’ятті. Радість від того, що Діор повернувся живим і здоровим, поєднувалася з безнадійністю. Я боялася навіть уявити, що на нас чекає далі і наскільки вистачить його терпіння, перш ніж неприязнь і огида візьмуть гору.

Коли я вийшла з хатини з перекинутою через плече сумкою, Діор схопив мене за руку. Крізь пелену сліз, що застилали очі, я невпевнено зазирнула в його похмуре обличчя.

– Пробач, я не мав змушувати тебе це робити.

Я настільки вразилася, що деякий час дивилася на нього з роззявленим ротом і лише хапала повітря.

– За що ти просиш вибачення?

– Треба було вигадати щось інше… – він зітхнув і втомлено потер чоло. – Напевно, ця шалена ніч затьмарила мені мозок. І таке рішення видалося нормальним.

– Ти все зробив правильно, – я витерла сльози вільною рукою і несміливо посміхнулася. – Краще його кров, ніж когось з хороших людей.

А ще виникло розуміння, що змусило все всередині затремтіти від щемливого відчуття. Він зовсім не відчуває огиди і не сердиться на мене за те, що доводиться робити для підтримки мого життя. Навпаки, злий на себе, що мимоволі образив, запропонувавши такий моторошний варіант.

– Діоре, я так переживала за тебе, – вирвалося перш, ніж встигла подумати про те, що говорю. – Якби ти не повернувся… – голос зірвався.

– Ти б спокійно залишила хатину і жила своїм життям, – він посміхнувся.

А в мене навіть серце закололо від такої перспективи. Від думки про те, що стало б з моїм життям, якби втратила його. Втратила щось поки що незрозуміле, але настільки важливе, що порівняно з цим все інше здавалося не таким суттєвим.

– Ти готова? – обережно запитав Діор, заправляючи за вухо пасмо мого волосся, що вибилося з коси.