Читати книгу - "Феномен Фенікса"

стік в озеро Поопо. Рибальство, судноплавство. На південно-східних берегах Тітікака та на островах збереглися пам’ятники індіанської архітектури, зокрема Туауанако. ">[20] існував у племен культовий зв’язок. Згідно легенди, Сонцю так сподобалось це озеро, що світило поселило в ньому своїх дітей — сина і дочку, а вже від них пішли всі чоловіки й жінки на землі.

В часи Імперії Великого Інки мешканцям під страхом смерті заборонялося навіть наближатися до священного озера. В день весняного рівнодення сам Великий Інка підпливав на очеретяному човні до центрального острова. Там на палях встановлювалося шатро для «сина Сонця». Великий Інка залишався в шатрі цілу добу, бесідуючи — так вважалося, — з повелителем інків, божественним Сонцем, і ніхто в цей час не смів навіть глянути в бік шатра, щоб не осліпнути від нестерпного сяйва, що відображало в дзеркалі води Сонце. І тільки після такої «бесіди» Великого Інки із самим Сонцем — про що вони «бесідували» — загадка, — інки могли ще рік спокійно жити, будучи впевненими, що божество Сонце їх і далі буде захищати і леліяти…

Гм, непогана віра.

Сонячна система складається із зорі Сонце, дев’яти планет (Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон — останній, щоправда, нині астрономи намагаються понизити у статусі, із повнометражної планети хочуть оголосити його «малою планетою», чи не супутником на кшталт нашого Місяця) та їхніх супутників (вже відкрито 101!), тисячі астероїдів, сотень комет, мільярдів метеоритних тіл, міжпланетного газу та пилу. І все це чимале господарство утримує величезна сила тяжіння Сонця і змушує його обертатися навколо нього — справді, чи не небесний бог наше Сонце! Імператор в своїй імперії!

Наше Сонце астрономи називають енергетичною станцією Сонячної системи. І це, звичайно ж так, адже Сонце виробляє величезну кількість тепла і світла — основу життя на Землі. Без його життєдайного тепла і світла планета Земля носилася б у вічному мороці крижаною брилою і ніяке життя на ній не було б можливим. І хай у масштабах Всесвіту Сонце як зірка не таке вже й велике і не таке потужне, як інші зірки— гіганти, що бувають більшими за наше світило у 20 і 30 разів, але ж воно — єдине у Всесвіті, що дарує нам життя. Принаймні, з відомих на сьогодні зірок.

Головна його книга, книга багатолітніх роздумів і досліджень з геліобіології, науки про нерозривний зв’язок Життя і Сонця — «Земне ехо сонячних бур» вийде вже по смерті її автора А. П. Чижевського, але саме йому судитиметься стати засновником «сонячної науки».

«Життя на землі зобов’язане головним чином сонячному промінню» — такий лейтмотив цієї унікальної праці і це, звісно, так. Творець геліобіології називав себе сином Космосу (товаришем, братом), заявляючи: «Ми діти Космосу…»

Сонце для нього важило більше, аніж просто рядова зірка Всесвіту. Для нього воно було альфою і омегою всього сущого на Землі і це він постійно і невтомно підкреслював, наголошував, переконував… Променева енергія та інші випромінювання денного світила обумовили не лише життєві ритми Землі, але й історичні цикли (це він довів на основі численних історичних фактів, біографій відомих діячів з різних галузей). Всю повноту космопричетності (а ми, земляни, всі причетні до Космосу) засновник геобіології висловив у поетичних (він був ще й поетом) рядках поезії «Сонце», що її подаємо скорочено і в прозаїчному переказі:

Препишне, державне Світило, Я пізнаю в тобі товариша-близнюка; В чиїх вогненних грудях немає смертного кінця, Як у безмежжі, так і в тому, що буде і що було. В неліченій пітьмі часів ти гармонійно сходило З рисами суворого родимого лиця, І печального мене, земного пришельця, Обняла радісно, творча сила… …І я воскрес, співав. О, в цьому липкому мороці, Під поглядом вічності радій, сонцепоклонник, Припливши до знехтуваної Праматері Землі.

Завершується знаменита книга рядком-нагадуванням про те, що «чим ближче до Сонця, тим ближче до істини».

Вікова народна мудрість, етична мораль з давніх— давен закликають шанобливо ставитись до Сонця —