Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— То хата так тим зайдам мурманським і лишилася?

— Як тікав, то спробував підпалити, але вона не зайнялася. Та їх таки покарав Господь. В нас хата над самою яругою стояла, а там унизу люди глину собі для будівництва брали. Ще як лопатами, то воно нічого, і бабуся завше слідкувала, аби з нашого краю не копали, а з протилежного. Її слухали… Зустрів я оце з місяць тому на Озерці хлопця із нашого села, майже одноліток мій. То він розказав, що восени хтось екскаватор надумався у те глинище загнати. Ну, щоб на продаж довбати глину. А навесні, як дощі пішли, хата посунулася в яр. Вся завалилася, враз, уночі. Люди ту біду побачили, коли розвиднилося. Зранку чоловіка відкопали мертвим, а жінку — живою. Та не довезли до лікарні — машина швидкої допомоги зламалася, старезна була, та й дорогу ж розвезло… Нехай царствують… — Останні слова Ден вимовив, вочевидь, наслідуючи односельців, які чув від них, коли ті частувалися горілкою на обіді після похорону. — Слухай, Олеже, — він несподівано всміхнувся, стріпнувши волоссям, — а в тебе, ну… дівчина є?

— Які ти віражі закладаєш! — Олег розсміявся з раптової зміни теми їхньої розмови. — Ну, як тобі сказати… Сам бачиш — із тими клопотами, які на нас оце впали, не зовсім до того.

— Хитруєш? — Ден, примружившись, хитро поглянув на характерника. — Не хочеш розповісти?

— Та чого ж бо то?! Щиро кажучи, є…

Олег, і сам того не зауваживши, розповів Денові, як працював рятувальником на пляжі, як познайомився там із Ніною, як вона виїхала з батьками за кордон. Ну не про Людмилу ж із іншими дамочками було розповідати. Ден слухав уважно, питаннями не докучав, а коли Олег скінчив, запитав:

— То що, ти з нею відтоді не спілкувався?

— Шукав у соціальних мережах, але нема її там.

— То ти шукати не вмів. А, як ти кажеш, її прізвище?..

З камбуза почувся гучний стукіт ополоника по пательні — у такий прадідівський спосіб кок сповіщав, що сом нарешті досяг кондиції, гідної найвибагливіших гурманів.

Вечерю для характерників накрили на верхній палубі, до столу зібралися усі восьмеро — повний склад Ордену Триголоса. Команда та Ден із Гусиком ласували сомом на нижній.

Шашлик із річкового велетня смакував на славу. Надвечір’я пізньої весни вже освятили своєю появою молодий місяць та Венера. Яхта, розсуваючи носом спокійну воду, йшла попід берегом. Вітру майже не було.

— Я з’ясував, яка точка позначена координатами, записаними на дискеті, — Назар поклав собі на тарілку ще одну порцію. — Прикметна, одначе, місцина.

— Цікаво, що ж саме? — Гордій полив білим соусом апетитний шматок на своїй тарілці.

— Пам’ятаєте скульптуру бугая біля Криворізького шляху у Таромському? — кібернетик обвів поглядом товариство.

— Я там частенько проїздив, — хитнув головою Олег.

— От саме бугай і позначений, — повідомив Назар.

— Непогано б дізнатися, хто сховав у портфель дискету, — сказав Гордій

— І чи знав про її існування Йосип Бланк, — додав Мстислав.

— Головне не це, — раптом втрутився Олег. — Слід довідатися, чим бугай заслужив честь бути позначеним таким хитрим робом.

— І в який спосіб це можна зробити? — іронічно звів брови Мечислав, доливаючи собі улюбленого мозельського.

— На місці видно буде, — просто відповів Олег.

— Навідаємося туди якнайшвидше, — погодився Іван. — Перейдімо до головного, панове. Що будемо робити з Транихиїлом? Він не зупиниться і спробує створити іншого біоробота, а потім ще і ще.

— Отже, він намагатиметься знайти якісний генетичний матеріал для отримання нової порції біоінформаційної речовини, — сказав Северин.

Северин Соболь народився у Голованівську на Кіровоградщині, в багатодітній учительській родині. Його батько, викладач історії, змалку намагався прищепити синові інтерес до пам’яток рідного краю — курганів, старовинних церков, скіфських і козацьких поселень. Та Северин виявляв більшу цікавість до тварин і рослин. Взимку вони з дідусем ходили до лісу підгодовувати косуль, оленів та кабанів, а влітку з бабусею збирали лікарські трави. Підрісши, Северин випасав із однолітками худобу. У школі він був найкращим знавцем ботаніки, зоології, пізніше — біології. Тому, отримавши атестат зрілості, легко вступив на біологічний факультет Київського університету.

Гордій познайомився із Северином замолоду на якійсь науковій конференції. Вони заприятелювали, а згодом і міцно здружилися. Цьому сприяла відверта розповідь Северина про те, що з дитинства він помічав за собою здібності спонукати тварин до потрібних йому дій, вгадувати їхній настрій та відвертати небезпеку. Коли Гордій познайомив ученого-біолога з Іваном, старший характерник впевнено визначив у Северинові побратима. Так Орден Триголоса поповнився своїм п’ятим членом — Северином Соболем.

Шостого і сьомого — кібернетика Назара Гончара, киянина з діда-прадіда, який народився на київському Подолі, та бандуриста Тараса Жиленка, корінного харків’янина, спадкового музиканта — до Ордену долучив уже Северин. Вони із побратимами познайомилися на фестивалі української пісні «Червона рута» у Запоріжжі[24], рівно за тиждень до проголошення України незалежною.

Транихиїл із Людмилою зауважили зміни у поведінці Йосипа Бланка. Він став якимось ще більш переляканим та запопадливим, видавався ніби нижчим, ніж зазвичай. Всупереч усталеному правилу, він заявився до лабораторії з власної ініціативи та першим почав розмову:

— Наші справи