Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Однак усе це треба було добре обміркувати. Далевич ніколи нічого не робив, добре не подумавши. Тому він вийшов із будинку, так і не дочекавшись господаря.

Орися замкнулася у своїй спальні й довго не могла заспокоїтися. Вона почувалася приниженою. Ніколи ніхто не смів чинити з нею так, як цей безсоромний лях! Дівчина усвідомлювала своє місце й становище, розуміла, що вона лише православна містянка, але навіть уявити не могла, що з нею можуть так нахабно вчинити, так образити, та ще й у власному домі.

Заспокоївшись, Орися вирішила нічого не казати батькові. Хтозна, як він це витлумачить? Та й Тимофієві нічого не можна розповідати! Адже коханий неодмінно щедро розрахувався б із її кривдником — Орися вже навчилася розуміти Тимофія і знала, який крутий норов має хлопець. А за розправу над ляхом коханого могли стратити! Тому дівчина вирішила промовчати й надалі поводитися з цим поляком так, наче нічого не сталося. Вона заспокоювала себе надією на те, що після її відсічі Далевич більше не вчинить повторних спроб.

Проте Орися жорстоко помилилася у своїх сподіваннях. За тиждень після цього випадку Далевич з’явився до Голуба в супроводі Кражевського. Федір був, звичайно, йому радий, але дещо здивований несподіваним візитом. Узагалі, чого цей лях зачастив до нього? Навіть почав хвилюватися — чи не загрожує йому таке знайомство невідомою бідою, і просто вухам своїм не повірив, коли пан Далевич оголосив мету свого візиту.

— Пане Голубе, ти знайомий зі мною недовго, але вважаю, що тобі немає в чому мені дорікнути. Коли я вперше прийшов у твій дім, то врода панни Орисі підкорила мене. Тому прошу в тебе руки твоєї дочки, — діловим тоном промовив Далевич.

Старий Федір хотів було вщипнути себе, щоби переконатися — чи не сниться йому все це, і відразу випалити «Так». Але потім із самоповаги вирішив не поспішати й не давати такої швидкої відповіді.

— Пропозиція твоя більш ніж приємна для мене, пане, — з гідністю почав говорити Голуб. — Та що там приємна — це честь для мене й моєї дочки! Утім, чи не занадто ти квапиш події? Ми знаємо тебе мало, та й ти нас майже не знаєш.

— Ти, пане, мабуть, не зрозумів мене, — недобре посміхнувся Далевич. — Якщо я прошу руки твоєї дочки, то вважаю її гідною бути моєю дружиною. Пан Кражевський добре знайомий зі мною, він підтвердить тобі, що людина я благородна, багата, і для тебе буде за честь мати такого зятя.

Федора покоробила така відповідь — він і його дочка гідні цього ляха? Але старий батько придушив у собі гордість, а натомість вирішив понабивати ціну.

— І все-таки, пане, ти дуже поспішаєш. Мушу тобі сказати…

— Пане Голубе! — нетерпляче перебив його Далевич. — Не випробовуй мого терпіння і припини комизитися переді мною. Я надаю тобі честь, і ти мусиш це цінувати. Я поки добром прошу, не змушуй мене силувати тебе.

Від образи Голуб так міцно стиснув зуби, що на щоках у нього заходили жовна. Навіть Яцек змінився в обличчі — його вразив тон Далевича й та злість, яка промайнула на його фізіономії.

— Пане Далевичу, я ціную честь, надану мені таким вельможним паном, як ти, але як батько зобов’язаний з’ясувати, наскільки щирі твої наміри. Ти ж у мене доньку просиш, а не холопку якусь, — крізь зуби процідив Голуб.

— Хіба я щойно не сказав тобі, що полонений вродою твоєї дочки, вважаю її розумною й порядною дівчиною, гідною стати гарною дружиною не тільки мені, а й будь-якому іншому шляхтичу. То що ти відповіси? — Далевич помітив, що зачепив Голуба за живе, і тому відказав трохи м’якше.

Федір помовчав. У ньому боролися гординя й жадібність. «Якщо Орися вийде за нього заміж, то проживе в достатку. Та й він шляхтич, отже, донька буде краще захищена. Гріх гаяти таку нагоду! Пес із ним, із його гонором!» — подумав Голуб, а потім відповів:

— Що ж! Не бачу причин для відмови тобі, пане Далевичу.

Вацлав радо усміхнувся. Усміхнувся так, немовби вклав вигідну угоду або вдало розпродав свій товар.

Голуб покликав служницю й наказав привести доньку.

У цей час Орися сиділа у своїй кімнаті разом із Басею коло теплої пічки. Уже стало прохолодно, і дівчата коротали свій вечір у теплі та розмовах. Думки Орисі вилися навколо Тимофія — як завтра непомітно втекти до нього на зустріч і довше побути з коханим? Бася була незвично замислена й сумна. Зазвичай вона була веселою та жвавою, а тут сиділа похмура і про щось думала. Орися помітила таку задумливість своєї сестри й вирішила розпитати її про причини.

— Що з тобою, Басю? Ти така незвично тиха? Що тебе турбує?

— Сумно мені, Орисю. Сумно від того, що гірка моя доля.

— Але чому? Хіба тобі погано в нас? — здивувалася Орися такій зневірі своєї двоюрідної сестри.

— Ні, — зітхнула Бася. — Я дуже рада, що маю вас. Що ви мене не кинули, коли померли батьки. Ви всі стали для мене сім’єю — і ти, і сестрички, і дядечко. Тільки от… — дівчина зітхнула, — тільки нікому, крім вас, я не потрібна. Ніхто мене, крім вас, не любить. Крутяться навколо мене женихи лише заради багатства. А сама я їм зовсім не цікава.

Бася знову гірко зітхнула, й Орисі стало шкода сестру.

— Ну що ти! Знайдеться людина, яка полюбить тебе саму, а не твій спадок. Ти тільки не думай так і не засмучуй себе такими думками. Ти ж іще така молода!

— Ні, — Бася похитала головою. — Хіба я себе в дзеркало не бачила? Ти он яка вродлива! А я такою народилася, що ні попові кадило,