Читати книгу - "Золотий дім"

її улюбленому російському ресторані у Флетайронському кварталі, де давали вечерю на честь Михайла Горбачова, який приїхав до міста з метою зібрати кошти на свій благодійний фонд боротьби з раком. Їх посадили за почесним столом поруч із емігрантом-мільярдером, який мав дружину з мистецькими амбіціями, емігрантом-мільярдером, який вклав капітал у газетний бізнес саме тоді, коли той перестав бути прибутковим, але, на щастя, володів також бейсбольним клубом, та емігрантом-мільярдером, який мав значні інвестиції в Силіконовій долині й дружину, що теж багато інвестувала в силікон, а за сусідніми столами сиділи дрібніші мільярдери, що володіли меншими яхтами, футбольними клубами й кабельними мережами і мали не таких імпозантних дружин. Для Василіси Арсеньєвої, сибірської дівчини, перебування в такому елітарному гроні було доказом того, що її життя нарешті чогось варте, і вона вперлася, що мусить конче зробити собі фото з кожним із російських тузів (і, звісно, з їхніми дружинами також), аби відразу надіслати їх на телефон матері.

Перед виходом з дому, коли Василіса була вже при повному параді й виглядала просто злочинно привабливо, вона опустилася на коліна перед чоловіком, розіпнула блискавку на його штанях і повільно, зі знанням справи обслужила його, «тому що, — пояснила, — коли такий чоловік, як ти, забирає дружину, таку, як я, в таке місце, то повинен знати, на чому він з нею стоїть». Цього разу вона винятково прорахувалася — а сексуальні розрахунки зазвичай виходили в неї добре, — тому що в результаті підозріливість Нерона Ґолдена лише виросла, а не зменшилася, тож у ресторані він пас поглядом кожен її порух, немов дедалі більш розлючений яструб, і поки столами кружляли страви — оселедець під шубою, голубці з яловичим фаршем, українські вареники, вушка й галушки, телячі пельмені, бефстроганов, горілка, настояна на аґрусі й інжирі, млинчики й ікра, — його ревнощі росли, немовби вона подавала маленькі частки себе всім присутнім чоловікам на червоних паперових серветках, аби ті їли їх за допомогою двозубих коктейльних виделок, немов смачнющі канапки. Звичайно ж, за їхнім головним столом усі чоловіки були з дружинами, тому всі поводилися тактовно: мільярдер із дружиною, що мала мистецькі амбіції, сказав Неронові, що тому дуже пощастило полонити «нашу Василісу», мільярдер з неуспішними газетами й успішним бейсбольним клубом зізнався: «Вона нам як донька». Мільярдер із капіталом у Силіконовій долині й силіконовою жінкою докинув: «Один Бог знає, як ти її відхопив», — і зробив непристойний жест руками, натякаючи на щось величезне в штанах, але всі вже так почастувалися горілкою, що ніхто нікого не збирався образити й ніхто не образився — такі собі чоловічі теревені. Але згодом Нерон помітив, що Василіса махає якимось людям у протилежному кінці зали, а вони махають у відповідь, і були там самі чоловіки, особливо виділявся один — молодцюватий, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри вечірню пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах — хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або (що з очевидних причин його цілком дискредитувало в Неронових очах) — персональним тренером. А може, перукарем, гомосексуалом, що було б чудово. Або ж, ну звісно, це може бути ще один мільярдер, молодший від оцих хлопців, власник, скажімо, великої червоної яхти, збудованої на верфі «Бенетті» у В’яреджо в Італії, зі слабкістю до вартих півтора мільйона доларів гіперкарів, названих іменами кечуанських богів вітру, і, відповідно, швидких дівчат. Такої можливості не можна було відкидати.

— Вибач, — промовила вона, — я тільки піду привітаюся зі знайомими.

Вона відійшла, а він спостерігав за нею, за обіймами, повітряними поцілунками, все в рамках пристойності, але чимось тут смерділо, мабуть, він повинен піти й роздивитися цих знайомих, цих так званих знайомих. Мабуть, він повинен піти й ближче роздивитися ту блондинку, якої звідси добре не видно, подружку того типа, ту дрібну дівчину, що повернута спиною, він може розгледіти м’язи на її руках, так, він пам’ятає її, сучку. Мабуть, він повинен піти й знести їй срану голову.

Але саме тоді Горбачов завів із ним світську бесіду:

— Отож тепер, пане Ґолден, ви з вашою чарівною жінкою-росіянкою стали одним із нас, майже, так би мовити, і я бачу, що ви впливова людина, тож дозвольте вас запитати…

Єдине, що говорив це не Горбачов, а його перекладач на ім’я, здається, Павло, що виглядав Горбачову з-за плеча, наче друга голова, й так швидко говорив за експрезидентом, з чого виникало, що або він був найкращим, найшвидшим перекладачем усіх часів, або вигадував англійський текст, або ж Горбачов завжди говорив одне й те ж. У будь-якому разі Нерон Ґолден, чиє неабияке роздратування поведінкою Василіси й далі наростало, не збирався дати себе розпитувати почесному гостеві й перебив його власним запитанням:

— У мене є ділові партнери в Ляйпціґу, в колишній НДР, — промовив він. — Вони розповіли мені цікаву історію, й мені було б дуже приємно почути ваш коментар.

Лице Горбачова посерйознішало.

— Що це за історія? — запитала його друга голова, Павло.

— Під час заворушень 1989 року, — повів Нерон Ґолден, — коли протестувальники сховалися у храмі святого Томи, церкві Баха, лідер східнонімецьких комуністів, пан Гонекер, хотів вислати на них війська з кулеметами, і було б по всій цій революції. Але, беручи до уваги пропозицію використати армію проти цивільного населення, він мусив задзвонити до вас, щоб отримати на це дозвіл, а ви його не дали, і після цього падіння Стіни було вже справою лише кількох днів.

Ані Горбачов, ані його друга голова не зронили жодного слова.

— Отож питання моє таке, — завершив Нерон Ґолден. — Коли до вас подзвонили й запитали про дозвіл, ваша відмова була інстинктивна й автоматична… чи ви мусили це обдумати?

— А з якою метою ви про це запитуєте? — запитали Горбачов-Павло з похмурими мінами.

— Для того, щоб порушити питання цінності людського життя, — відповів Нерон Ґолден.

— А які ваші погляди на цю справу? — запитали два Горбачови.

— Росіяни завжди повчали нас, — сказав Нерон, і тепер його зумисна ворожість не підлягала сумніву, — що життя індивіда — витратний матеріал у контексті державних інтересів. Це ми знаємо від Сталіна, і з історії вбивства отруєною парасолькою Георгія Маркова в Лондоні, і отруєння полонієм перебіжчика з КДБ Олександра Литвиненка. А ще якогось журналіста збила машина, а інший випадково помирає, хоч вони мають другорядне значення. Якщо йдеться про цінність людського життя, росіяни показують нам шлях у майбутнє. Цьогорічні події в арабському світі підтверджують це і найближчим часом будуть далі підтверджувати. Осама вбитий, я не бачу тут проблеми. Каддафі прибрали, туди