read-books.club » Сучасна проза » Архе 📚 - Українською

Читати книгу - "Архе"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Архе" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 63
Перейти на сторінку:
ночі.

Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав’язливий — сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.

Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг асоціацій винятково суб’єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну позицію лицем до входу.

Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене звуками старої української опери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія Крушель ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне поскрипування грамофонної платівки створю вали вічно дивну атмосферу дежав’ю.

Об’єкт № 2. ЧОРНЕ РАДІО Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну ко робку з важкого ебоніту. Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.

Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах Евгенія Миська періоду 19231928 рр., де чорне радіо опосередковано передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану Лососєву вдалося зосередити всю потугу Об’єкта № 2 на горищі cтарого австрійського будинку по вул.***, де й була заснована Опера скрипу. Існує версія, нібито саме крізь Об’єкт № 2 у наш світ еманує таке явище, як ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і в’язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає.

Торкає.

IT ROCKS.

ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють і почувають себе скалою.

Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і неспокій. Серце тьохне, у душу пропо тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь яку хвилину вибухнути жахливими неприємнос тями. Досвід підказує, що Об’єкт № 2, якщо такий потрапив у поле зору, обов’язково вибухне.

Підсумовуючи, отримаємо: Об’єкт № 2 впізнаваний. Крім того, it rocks.

Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам’ятного вечора став чорний телефон Дикого.

Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на сентимен тальний лад — мені закортіло процідити скляночку винця.

Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат куючого шизофрена амбулаторника (відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото ’82») і вручив стравоспис. Я ще раз глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що кельнер — піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить природно й невимушено, як природно сидить на носі маска акваланґіста під час перегляду «Одіссеї команди Кусто».

— Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? — цілком невинно справився я.

Кельнер амбулаторник глянув на мене з під гриви скуйовдженого волосся і шморгнув закладеним носом.

— Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця деінде. До двадцять другої — тільки етер.

— Ага. Етер, значить.

— Етер, прошу пана, — підтвердив офіціант і знову шморгнув.

— А опісля?

— Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.

— Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?

— Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, — кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення скляних оченят у слоне няти прояснилося.

— Але це так собі, крейцарова соната, — продовжив кельнер. — У плані ціни й естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора — десять. З прапором — двадцять п’ять.

— Гм… А прапор який?

— Японський, звичайно, — знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до його зачіски фасону «смерть палеонтолога».

— А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?

— Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім відсотків від замовлення. Найновіші віяння — з норкової шапки. Сорок гривень.

— А чогось такого, ексклюзивного… на толуолі… Шоби з вогником так… Немає у вас?

Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.

— Отже? — нагострив він олівчика.

— Чаю, будь ласка.

Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.

Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо — або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери.

Судячи з виразу облич відвідувачів і з того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу самому життю.

Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти лялькового театру на пенсії.

Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь лялькарок — сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались і вели свої герметичні розмови. По всьому видно — життя у них вдалося. Вида валося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги пахучим кремом з евкаліптом або аромати зованим гліцерином. Мене завжди цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик Буцик».

Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола рота — такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи мовчки пили капучино еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломас терами дитячі розмальовки. Їх натхнення не знало меж — сама того не помітивши, одна коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь колаж.

Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції «СОЮЗ 6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальґійною видалась

1 ... 38 39 40 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Архе"