Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Відчуваючи, що ось-ось розплачеться, Анна промовчала. Адам і справді ніколи не казав, що не живе з дружиною. Вона сама щось таке собі надумала.

Вловивши щось зовсім розпачливе в поводженні Анни, Адам важко зітхнув.

— Напевно, не треба було тобі все це розповідати.

Анна знов промовчала. Їй було майже фізично боляче від несподіваного жалю за втраченим своїм минулим, за невинністю своїх думок, вчинків, відчуттів. Невже ситуація настільки гидка? Що ж тепер робити? Куди йти? У чому шукати розраду? Чому Адам поставив її у таке принизливе становище? Аж так сильно хотів її?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе.

— Не переймайся. Зараз складемо речі й підемо звідси. Декілька днів поживеш у мене… Твій вуйко сам винен, що я мушу забрати тебе до себе.

Важко зітхнувши, Анна відступила від Адама. Сперечатися не було жодного сенсу. Все вже сталося. Навіть утікати нікуди. Та й на Адама вона не лише сердиться, але й продовжує любити.

Коли речі були майже складені, Анна почула, як відчиняються вхідні двері, і розпачливо озирнулася.

— Я не хочу говорити з вашою тіткою… Я втечу звідси.

— Не вигадуй. Я сам з нею поговорю. Потім покличу тебе до неї.

Анна заперечно хитнула головою. Ні, вона нізащо туди не піде. Навіть якщо її силою тягтимуть. Навіть якщо доведеться відбиватися. Навіть якщо…

Вона прослідкувала поглядом за Адамом, який виходив із кімнати. А якщо вони самі прийдуть сюди?

Декілька хвилин Анна розгублено стояла посеред кімнати, тоді рвучко розвернулася, підійшла до столу і швиденько нашкрябала декілька слів на аркуші паперу, який знайшла поміж сторінок книжки.

Кинувши аркуш на стіл, похапцем вдягнулася і, не озираючись, вибігла з будинку геть.

Хвилювання заважало розважливо оцінити ситуацію, і Анна майже не бачила, куди йде. З суцільної білої круговерті виринали окремі дерева, кучугури снігу, паркани, хати, але цілісна картина світу губилася, кришилася, розпадалася на окремі деталі, зовсім не пов’язані між собою, виокремлені, хаотичні, ніби наділені власним життям і від того цілком нереальні — немов створені хворобливою уявою божевільної людини або породжені нічним сновидінням. Господи, куди вона йде? А головне, навіщо? Хоч би не вляпатися в якусь пригоду.

Спускаючись з гори, Анна мимоволі пришвидшила крок, а коли порівнялася з костелом Святого Антонія, раптом краєм ока зауважила, що хтось за нею йде і злякано сахнулася вбік.

Майже побігла, а ще за мить той хтось взяв її під руку, і вона голосно скрикнула від переляку.

— Тихо. Чого ти кричиш? — Адам із погано прихованим роздратуванням шикнув на неї. — Чому я мушу за тобою бігати? Куди ти зібралась?

— Це ви, — нарешті впізнавши Адама, видихнула вона. — Ви мене налякали.

— А кого ти очікувала побачити? Примару з того світу?

Відчуваючи, що Адам на неї злоститься, вона з острахом глянула на нього і спробувала зупинитися, але він майже силою потягнув її за собою.

— Я боялась зустрітись з вашою тіткою, — насилу встигаючи за його поривчастим кроком, спробувала виправдатися вона. — Що мені, і з помешкання вийти самій не можна? Чого ви тягнете мене за собою? Я не встигаю.

Адам на мить зупинився і сердито глянув на Анну.

— Доки ти зі мною — я за тебе відповідаю і не дозволю, щоб ти невідомо де швендялась. Ти хоч уявляєш, як легко такі, як ти, наївні дівчатка потрапляють у біду і як швидко опиняються в борделі? Не розумію, що у тебе взагалі за дурна манера постійно кудись втікати… До речі, моя тітка не хоче, щоб сусіди бачили нас разом. Повернешся в її будинок сама, а я прийду потім.

— А якщо я туди не піду? — дуже обережно поцікавилася вона. — Що тоді?

Адам зміряв її ще одним роздратованим поглядом.

— Куди ти подінешся. Підеш, звичайно. Куди тобі втікати?

Важко зітхнувши, мусила визнати слушність його слів. Справді, куди?

Повернувшись у будинок, Анна ще в сінях наштовхнулася на тітку Адама. Те, як та зміряла її поглядом, не надихнуло на сміливе поводження, і Анна спробувала втекти на ґанок.

— Ти куди? — розгадавши її маневри, та перегородила їй шлях до втечі. — Мало мені сорому у власному помешканні, так ти ще й комедії будеш грати перед моїми сусідами. Не думала, що мені приведуть таке додому.

Намагаючись зайняти якомога менше місця, Анна притиснулася плечима до стіни.

— Але я зовсім не хотіла пані образити. Я не думала, що пані ображатиметься.

— А що ти собі думала? Що зробила мені честь своїм приїздом? Маєш щастя, що твоя тітка не сказала про тебе жодного поганого слова. Не знаю, може, ти дійсно ще дуже молода та дурна, але ти сама собі винна.

Здивовано звівши брови, Анна відчула, як серце у неї тьохнуло. То тітка не відмовилася від неї? Намагається її вигородити? Може, навіть допомогти?

Раптом господиня дістала з кишені вчетверо складений аркуш паперу.

— Це тобі від неї. Будеш мудра — скористаєшся. Не скористаєшся — твоя біда. Своїм розумом тебе ніхто не наділить.

Зі ще виразнішим подивом глянувши на тітку Адама, Анна нерішуче взяла з її рук листа.

— Чому ви допомагаєте мені? Ви ж мене зневажаєте?

У тітки Адама аж брови поповзли вгору.

— Допомагаю? Я? Ти при здоровому глузді? Може, ще скажеш, що я покриваю ваш гріх? Негайно пакуй речі й забирайся з мого будинку. Шльондрі тут не місце… — вона озирнула Анну зневажливим поглядом. — І не надумай пхатися до нас в родину, бо пошкодуєш, що народилася на світ. Хай би що Адам казав, але тоді я вже не мовчатиму.

Вона зміряла Анну ще одним презирливим поглядом і вийшла геть.

Декілька хвилин та стояла як громом вражена. Ще ніхто і ніколи не називав її так.

До тями Анну привів грюкіт вхідних дверей, і, опам’ятавшись, вона поспіхом заховала лист у рукав сукні. Адамові говорити про все це зовсім не обов’язково. Не знати, як він відреагує на конфлікт і на лист.

— У тебе все нормально? — уважно дивлячись на неї, запитав він її. — Що у вас тут сталося?

Вона непевно повела плечима й опустила очі.

— Нічого особливого. Просто перемовились… Не зійшлись характерами та поглядами на життя… Але це так — дрібниці.

Розділ 6

Коли Анна нарешті опинилася в помешканні на Краківській, уже зовсім споночіло, а сьогоднішні переживання вимотали її так, що вона припинила перейматися будь-чим, окрім нагальних проблем. Якщо це і не була абсолютна байдужість, то щось