Читати книгу - "Що впало, те пропало"

— Навіщо? — запитав Морріс, підводячись із-за столу. Виклики до адміністрації зазвичай не віщували нічого доброго. Найчастіше копи починали схиляти тебе стукати на кого-небудь і погрожували різними жахіттями, якщо відмовишся співпрацювати.

— Збирається комісія з умовно-дострокового.

— Ні, — здивувався Морріс. — Це помилка. Мене мають розглядати лише наступного року.

— Я роблю те, що мені сказали, — відповів наглядач. — Якщо не хочеш, щоб я записав тобі зауваження, знайди когось тебе підмінити й піднімай дупу.

Комісія з умовно-дострокового звільнення — цього разу три чоловіки й три жінки — зібралася в конференц-залі. Філіп Доунс, юрист-консультант комісії, доповнював комісію. Він зачитав лист від Кори Енн Хупер. То був дивовижний лист. У курви виявили рак. Добра новина, але наступна новина була ще кращою. Вона знімала всі заперечення проти дострокового звільнення Белламі та шкодувала, що так довго цього не робила. Потім Доунс зачитав листа з Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу, відомого під назвою МАК. Протягом багатьох років вони прийняли на роботу не одного умовно-достроково звільненого з Вейнсвілла й були готові взяти Морріса Белламі на півставки, призначивши діловодом й оператором комп’ютера. До роботи він міг стати з травня, якщо його буде звільнено.

— Ураховуючи вашу зразкову поведінку за останні тридцять років і зважаючи на лист міс Хупер, — заявив Доусон, — я вирішив призначити розгляд вашої справи на рік раніше, ніж планувалося. Міс Хупер повідомляє, що в неї залишилося небагато часу, і я впевнений, вона хоче покінчити з цим. — Він повернувся до решти. — Пані та панове, що скажете?

Морріс уже знав, що скажуть пані та панове. Інакше його б не стали приводити сюди. За умовно-дострокове звільнення проголосували шість членів комісії, проти — жоден.

— Що ви про це думаєте, Моррісе? — запитав Доунс.

Морріс, який зазвичай по слово до батька не бігав, був занадто вражений, аби щось говорити, але йому й не треба було. Він розплакався.

Два місяці по тому, після обов’язкового для тих, хто достроково звільняється, консультування, і незадовго до початку служби в МАК, він вийшов крізь тюремні ворота. Назад у вільний світ. У його кишені лежав заробіток за тридцять п’ять років роботи у фарбувальні, меблевій майстерні й бібліотеці. Усього дві тисячі сімсот доларів із дріб’язком.

Записники Ротстайна нарешті стали досяжні.

Частина 2

Давні приятелі

1

Керміт Вільям Ходжес — для друзів просто Білл — їде по Аеропорт-роуд, опустивши скло на вікнах, увімкнувши радіо, підспівуючи «Багато чого потрібно для сміху, для сліз потрібен поїзд» Ділана[30]. Йому шістдесят шість, не молодик, але для людини, що пережила серцевий напад, виглядає цілком пристойно. Він скинув сорок фунтів після серцевого нападу й перестав їсти консервовану їжу, кожна ложка якої його повільно вбивала.

«Ви хочете дожити до сімдесяти п’яти? — запитав його кардіолог. Це було під час першого повного обстеження, за декілька тижнів після імплантації електрокардіостимулятора. — Якщо хочете, забудьте про шкварки й пончики. Потоваришуйте з салатами».

Порада, звісно, не дотягує до рівня «люби свого ближнього, як самого себе», але Ходжес поставився до неї конче серйозно. На сидінні поруч із ним лежить білий паперовий пакет із салатом. У нього буде повно часу, аби з’їсти його й навіть запити «Дасані»[31], якщо літак Олівера Меддена прилетить за розкладом. І якщо Медден узагалі з’явиться. Холлі Джібні запевнила його, що Медден уже в дорозі — вона знайшла розклад його рейсу на сайті під назвою «AirTracker», — але не можна виключати можливість того, що він відчув, куди вітер дме, і попрямує до іншого місця. Він уже досить довго займається своїми брудними справами, а в таких хлопців дуже чуйні носи.

Ходжес залишає позаду під’їзну дорогу, з’являється біля терміналів, проїжджає парковку і їде далі, рухаючись за вказівниками з написами: «ЕЙР ФРАЙТ», «СІГНЕЧЕ ЕЙР», «ТОМАС ЗЕЙН АВІЕЙШН». Біля останнього він повертає. Це незалежний оператор наземного обслуговування рейсів (ОНО), який зіщулився — майже буквально — у тіні набагато більшого за нього сусіднього «Сігнече ейр». Зелена трава пробивається з тріщин в асфальті на маленькій стоянці, яка, крім переднього ряду, порожня. Передній ряд зайнятий машинами, які здають напрокат, дюжина або близько того. Серед автомобілів економ-класу й середніх за розміром громадиться чорний «Лінкольн Навігатор»[32] із тонованим склом на вікнах. Ходжес бачить у цьому добрий знак. Його людина полюбляє їздити з шиком, типова звичка серед таких покидьків. І хоч його людина може носити костюм за тисячі доларів, він усе одно залишається покидьком.

Ходжес об’їжджає стоянку й зупиняється на майданчику для розворотів під вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ».

Ходжес сподівається, що буде завантажуватися.

Дивиться на годинник. За чверть одинадцята. Він згадує слова матері: на важливу справу завжди приходь раніше, Біллі, і спогад цей змушує його посміхнутися. Він знімає з ременя айфон і дзвонить до офісу. Встигає прозвучати тільки один гудок.

— «Що впало, те пропало», — вимовляє Холлі. Вона завжди починає з назви компанії, хто б не дзвонив, це один із її маленьких пунктиків. У неї багато маленьких пунктиків. — Ти на місці, Білле? В аеропорту? Так?

Якщо не вважати маленьких пунктиків, ця Холлі Джібні зовсім не схожа на ту, яку він уперше зустрів чотири роки тому, коли вона приїхала до міста на похорон тітки, і змінилася вона на краще. Хоча знову почала потайки палити — він відчував запах сигарет у її диханні.

— Я на місці, — відповідає він. — Скажи, що мені пощастить.

— Везіння тут ні до чого, — каже вона. — «AirTracker» — відмінний сайт. Можливо, ти захочеш дізнатися, що зараз в американському повітряному просторі знаходиться шість тисяч чотириста дванадцять літаків. Цікаво, чи не так?

— Я вражений. Медден не затримується? Буде об одинадцятій тридцять?

— Точніше, об одинадцятій тридцять сім. Ти збиране молоко на столі залишив. Я поставила в холодильник. У спекотні дні збиране молоко миттю скисає. Навіть із кондиціонером. — Це вона через своє постійне бубоніння змусила його встановити кондиціонер. Холлі стає справжньою буркотункою, якщо дійсно чогось хоче.

— Випий його, Холлі, — каже він. — У мене «Дасані».

— Ні, дякую, я п’ю свою дієтичну колу. Дзвонила Барбара Робінсон. Хотіла поговорити з тобою. Уся така серйозна була. Я сказала їй, щоб зателефонувала пізніше, сьогодні вдень, або що ти сам їй подзвониш. — У її голос заповзає невпевненість. — Це нічого? Я подумала, ти хочеш, щоб телефон у тебе поки що був незайнятий.