Читати книгу - "Таємне джерело"

Князевич неквапом підвівся, взяв картуза, старанно натягнув його на голову, поправив, примощуючи зручніше.

– Більше нічого не хочете мені сказати, Галино Таназіївно?

– Пощо? Сказала навіть більше, ніж знала. Тобі говорила, інші й того не чули від мене. Вони б не зрозуміли, ті інші.

– Що ж я, по-вашому, повинен зрозуміти?

– То поки подумай. Усе саме прийде. Не прийде – я в тобі помилилася. І тримайся поки далі від горівки. Тут тобі треба мати ясну голову.

– Корисна порада, дякую.

– І не пащекуй. – Баба Галя теж підвелася. – Одне ще скажу. Ніхто не підтвердить, та й мені можеш не вірити. Словом, той Лизгунов приходив до мене, як чоловіка забрали. Приїхав ніби допитати, я все пам’ятаю як нині, не так багато й часу минуло, якихось одинадцять років… Так Лизгунов говорив: проведеш, Галино, до того вашого таємного джерела, розкажеш усе – чоловік повернеться додому, доживе тут.

Ігор замислено потер перенісся.

– Лизгунов шукав джерело Святої Варвари?

– Не саме місце. До джерела багато хто з місцевих знав дорогу тоді, та й тепер люди знають. Ні, він утовк собі в голову: я здатна так зробити, аби жива вода не перетворилася на мертву, коли він її питиме.

Нічого собі.

– Ви… ви справді це можете?

– Не забувайте, мене вже тоді вважали на селі відьмою. – Стара зовсім не посміхалася. – Лизгунов чомусь думав: я можу обдурити Бога.

– Чому?

– Знав, скурвий син, що може зробити з ним вода. Безбожник, убивця, а знав і боявся. По тому ще кілька разів до мене заходив. На початках із ним ще говорила, та як чоловіка не стало – на поріг перестала пускати. Ти тепер знаєш, думай що хочеш.

Назад Ігор повертався сам.

Після вчорашнього дощу на диво розпогодилося. Сонце світило зовсім по-літньому, навіть припікало настільки, наскільки це можливо в другій половині вересня. Бажання закурити повернулося, ставало що далі, то сильнішим, але голова вже працювала ясно, тіло не тіпалося, відчуття жорстокого похмілля відлетіло, хотілося б думати, назавжди.

Саме прочищений мозок дав Князевичу змогу впорядкувати рій думок, який гудів у голові. Несподівано для себе Ігор зробив відкриття, яке за інших обставин і геніальним здогадом не варто було б назвати. Те, що стукнуло й оформилося в упевнену версію, до нинішнього ранку лежало на поверхні, ніким не помічене. Справді, в такому напрямку ніхто ще не міркував, і пояснити все досить легко: нікому з попередників Князевича просто не випадало нагоди провести очевидні паралелі. Зробивши з них не менш очевидні та логічні висновки.

Щоб остаточно оформити розхристані думки і закріпити їх, Ігор навіть зупинився посеред вулиці, машинально поздоровкавшись із кимось, хто привітався з-за паркану.

Вчора біля клубу йому простягнули кухоль із водою.

Він машинально взяв ту воду й випив її. Без застережень, без задньої гадки. Тільки коли хтось із темряви пожартував, Ігор на мить уявив – вода, звичайна вода в кухлі може справді виявитись отруйною. Це лягло на обставини, в яких він розбирається, – і він тут же почав блювати. Спрацював рефлекс: непереборне бажання вивергнути з себе мертву воду. Але потім знову брав простягнутий кухоль і пив із нього, вже нічого не боячись.

Нині Галина Дорош простягнула йому спочатку міцний відвар із трав – і він узяв його та випив, навіть не думаючи про небезпеку. Так само повівся, коли баба Галя пригостила його трав’яним чаєм. Він просто не міг уявити можливість отруєння – смертельного отруєння.

Боячись загубити тоненьку нитку логіки, Князевич навіть примружив очі, фізично відчувши власне зосередження. Пробігли звичні мурахи, отже, мислив правильно, у потрібному напрямку.

Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук. У кожного з них у шлунку виявили смертельну отруту. Токсин, котрий потрапив до організму разом із водою. Буквально: кожен із них випив води.

Навіть відставний чекіст Лизгунов навряд чи запідозрить щось лихе, коли хтось знайомий чи навіть незнайомий запропонує ніби між іншим, у процесі якоїсь розмови, просто так, знічев’я випити склянку води.

Хочете водички, Андрію Івановичу? А чого ж!

Софіє Григорівно, ось випийте води, ви втомилися. Можна й води!

Юрку, води хочеш? Та можна!

Усе могло відбуватися так. Або приблизно так. Чи майже так. Це може, навіть мусить означати – мертвою водою кожного з трьох пригостив хтось, кого кожен добре знав. Та навіть можна й без цього: склянку води, як Ігор переконався на собі, за певних обставин можна взяти з рук навіть незнайомої людини.

Від склянки чистої воді ніколи не чекаєш підступу.

Вода завжди безпечна.

Князевич переможно осміхнувся сам до себе. Ось так, а ви кажете – містика.

Тепер цей висновок слід якось прив’язати до чистих рук кожного з трьох мерців. Ігор чомусь підозрював: варто пояснити цю малозначущу, на перший погляд, обставину, і почне вимальовуватися, не більше і не менше, коло підозрюваних.

Зрештою, хай хто б там що казав, воно, за високим рахунком, уже може окреслитися.

Софія Новицька зіпсувала життя Антонові Мазуру.

На Юрія Боровчука напевне має великий зуб родина Марії Романів.

Андрій Іванович Лизгунов – давній ворог Галини Дорош. До того ж аманітин, що вбив усіх трьох, міститься в грибах. Нині Ігор не просто побачив, що баба Галя чудово дає грибам раду та здатна перетворити їх на будь-яке зілля, а й випробував це на собі. Лісові гриби можуть вилікувати так само швидко, як убити.

Чого на світі не буває: раптом усіх трьох позбавив життя хтось один за мовчазною згодою всього села? Тепер увесь Гайворон… ну добре, майже весь, свідомо покриває злочинця, приховуючи його дії за відомою оповідкою про живу й мертву воду та подаючи їхні смерті як кару Божу.

Ось тобі, капітане Князевич, велика змова століття.

– Товаришу! – раптом почулося ззаду.

19

Стукач

Ігор здригнувся не тому, що злякався.

Просто неждане звертання увірвалося в тиху глибину його роздумів. Обернувшись на голос, побачив картину, зовсім несподівану для того сільського побуту, який він уже встиг побачити. З-за паркану, котрий, за місцевою традицією, зводився не надто високо, трохи вище як на півтора метра, а не пнувся двометрово вгору, часом ховаючи не лише людину, а й більшу частину хати, йому робив вітальний жест чоловік у костюмі та при краватці.

Голову йому прикрашав сірий, до пари костюму, капелюх із вузенькими крисами. Зустрівшись із Князевичем поглядом, чоловік розтягнув тонкі губи в широкій усмішці, підняв капелюха, вітаючись у такий дивний старомодний спосіб.

– Добридень. Ви товариш Князевич, Ігор Степанович, правильно?

– Тут більше нікого нема, – спробував відбутися