Читати книгу - "Таємне джерело"

Стара, мов чуючи – чого там, напевне знаючи, коли треба з’явитися, вийшла до нього, вже перевдягнувши старий халат на новий, у широких рубцях. Мовчки забрала відро, вийшла з ним на двір, тоді повернулася, так само мовчки прибрала зі столу слоїки. Знову зачепившись поглядом за банку з горілкою, Ігор відчув черговий спазм. Але тепер обійшлося, втримався, вичавив, ловлячи себе на тому, як туго повертається язик, гальмуючи мову:

– Це… це що було таке?

– Чабрець, – відповіла баба Галя. – Настій вчорашній, добу постояв. Тому міцний, добрячий. Це, – піднесла банку з порошком, – гнойовик, гриб такий. Прожарений, перемелений, просушений. Усе це саме по собі від перепою допомагає. Але я дала тобі все відразу, для більшого ефекту. Не бійся, зараз стане краще.

Заперечувати, уточнювати, просто щось обговорювати Князевич не мав сили. Тіло досі почувалося невагомим та м’яким, підвестися не ставало снаги. Біль поволі розтискав голову, самого ніби хилитало на лагідних морських хвилях.

Повернувшись уже з порожніми руками, стара зайшла йому за спину, поклала руки на плечі. Ігор не бачив, але відчував і розумів: зараз Галина Дорош робить довкола його черепа якісь паси руками. Зосередившись на тому, щоб остаточно нормалізувати дихання, зловив себе на думці, що відчуває легкі електричні струмені, виниклі по боках та над маківкою.

Диво. Неймовірно. Нереально.

Біль послабшав і остаточно зник, мов змитий водою з підлоги бруд.

Настало полегшення, серце забилося у звичному ритмі, лице вже не палало.

– Ось так, – мовила нарешті стара, явно задоволена собою. – Тепер житимеш. Тільки тебе все одно щось мордує, чоловіче. Цю муку я не зніму.

Вона знову залишила його, та невдовзі повернулася, простягнула квітчастого, повитого парою кухля. Ігор вдихнув міцний трав’яний аромат. Пригубив, ковтнув. Напій виявився не гарячим, гіркота зникла, у шлунок полилося приємне відсвіжне тепло.

– Будемо тут чи підемо до хати? – запитала стара.

– Будемо – що?

– Говорити. Ти ж для цього прийшов.

– Як є про що – поговорімо. Мені все одно де. – Князевич зробив іще один великий ковток, відчуваючи – не тягне вже не лише випити, а й навіть закурити.

– Мене вже питали про комсомольця. Де я його знайшла, чи вже був мертвий, таку іншу дурню.

– Чому дурню?

– Бо я, чоловіче, до Юрка Боровчука ніколи не мала жодного діла. Він до мене – так, мав. Як зайшов у свій комсомол, усе ходив сюди, намагався виховувати. Стару бабу виховував, зовсім розуму нема. У газету навіть писав про мене, не раз.

– Вам це дошкуляло?

– Боровчуків у селі не люблять. Я тут народилася, тут і помру. Можете вірити, не брешу. Лихі вони люди.

– Прямо так і лихі?

– Його батько, Юрків, писав доноси на мого чоловіка. – Галина Дорош говорила про це спокійно, без надриву, лише доводячи до Ігоря певний набір фактів. – Приїхав за ним Лизгунов, він тоді працював у тій, енкаведе…

– Коли це було? – уточнив Князевич.

– Та ось одинадцять років як.

– Тоді вже не було НКВД, давно не було.

– А мені хоч як ти його називай – усе одно енкаведе.

– Вашого чоловіка судили? За що?

– Це ти запитай при нагоді в Юркового батька. Правда, говорити він нині ні з ким не хоче. Довелося повірити, що це йому за гріхи.

Князевич допив відвар, поставив кухля на стіл, замислено пожував губами.

– Усе ж таки за гріхи… Чому тут, у селі, ніхто не говорить про щось інше? Галино Таназіївно, ані ви, ані хто інший не переконає мене, – він тицьнув пальцем себе в груди, – що є якась чарівна вода, здатна залежно від обставин перетворюватися з живої на мертву.

– Ось чому я злякалася, чоловіче, коли знайшла мертвого Юрка в лісі.

– Злякалися?

– Так, мені стало страшно. Спочатку Лизгунов, рідкісна падлюка. Тоді – малий Боровчук, падлюка не менша. Міг би вирости навіть у більшу.

– Так про мерців хіба кажуть?

– Кожен заслуговує на ті слова після смерті, яких не міг почути про себе при житті. – Стара зітхнула. – Аби ці померлі були просто собі людьми, я б так не тривожилася. Тепер же сюди, до нас, узялися вчащати такі, як оце ти.

– Чим я поганий? – здивувався Ігор.

– Тебе я відчула, – мовила баба Галя. – Ти якраз не поганий, не лихий, просто слуга.

– Це що означає?

– Робиш, що велять. Таких людей менше, хоч хто б що казав. Але чомусь такі люди все визначають.

– Що – все, Галино Таназіївно?

– Все. – Стара окреслила перед собою в повітрі невидиме коло. – Кому як жити, з ким жити, що думати. Про що говорити можна вголос, а про що навіть думати зась. Мій чоловік уже нікому нічого злого зробити не міг. Донос на нього Боровчук написав просто так, аби похвалили…

– Хто?

– Влада. Лизгунов зліпив справу так само, щоб мати похвалу перед пенсією. Те, що мого чоловіка не погнали знов у Сибір, а прирекли померти в дурдомі від уколів, – теж воля влади. Етапу він би не витримав, помер би дорогою. Тут протримався довше, виходить – вони ні в чому не винуваті.

– Хто, Галино Таназіївно?

– Ти краще за мене знаєш це, чоловіче. Вони пишуть доноси, заяви, судять, читають вироки, карають, милують. Вони не вірять у Бога, бо самі хочуть бути богами. Або ближче до Бога. Хочуть бути на іконах, як вожді. Хіба не так?

Ранок іще не перейшов полудень. Але вдруге за цей ранок Ігор Князевич відчув, як легко тут, у Гайвороні, ступити на слизьке, починаючи розмову мало не будь із ким. Він уже кілька днів поспіль здобував небезпечні знання про думки та погляди звичайних нібито людей.

Саме ці погляди підштовхували Ігоря до висновку, який він сам собі не квапився озвучувати.

– Я не хочу бути Богом, коли вже на те зайшло. Я взагалі з Богом не дуже-то…

– Дурного не мели, – піднесла голос стара. – Не гніви, не встиг іще. Тебе я відчуваю, за тобою зла нема. Але поїдеш ти – пришлють іншого. Доти в нас був спокій, смерті цей спокій порушили. Знаєш, що треба зробити?

– Для чого?

– Щоб повернути спокій до нас. Змиритися треба. Визнати вищу силу, що стоїть над усіма. Покаятися. Подумати. Навіть не віруєш – зрозумій: кара за гріхи однакова для всіх, визнаєш ти Бога для себе чи ні. Тільки так можна зберегти себе. Вберегти і зберегти.

Розмова явно заходила в