Читати книгу - "Таємне джерело"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Цибух, Павло Андрійович, – назвався чоловік, ураз відчинив ізсередини хвіртку. – Прошу до мене, поснідаємо.
– Та наче час уже обідати.
– Значить, пообідаємо, – легко погодився Цибух.
Хоч Ігореві стало зовсім легко і ранкові тортури організму здавалися зараз поганим сном, їсти ще не хотілося. Зате кортіло чогось іншого.
– Дякую, краще пригостіть сигаретою, якщо курите.
– Запросто! – Цибух витяг із кишені пачку «Прими». – Не знаю, чи ви такі курите. Але в нас у магазині вибір невеликий. До райцентру коли дістанешся, їх же тут ані на хвилину лишити не можна.
– Кого – їх?
– Місцевих. Та ви заходьте, не стійте. Зараз почнуть повертатися з церкви, нас не мусять бачити разом. Принаймні поки що.
Знизавши плечима, Князевич про всяк випадок роззирнувся, зайшов у двір. Цибух одразу щільно причинив хвіртку, теж глянув на всі боки, коротко потиснув Ігореві руку. Потиск виявився м’яким, навіть десь трошки дитячим, сама рука нового знайомого нагадувала за міцністю поролонову іграшку.
Та разом із тим Князевич відзначив у цій руці дещо інше – чіпкість. Такий тип людей був йому знайомий: вони здатні вчепитися й не пускати, домагаючись свого не так грубою силою, як міцною безнадійною хваткою.
Загалом новий знайомий не мав особливих прикмет. Не тільки особливих – жодних, не вирізнявся нічим, так само не залишався в пам’яті. Маючи певний досвід роботи зі словесними портретами, Ігор мимоволі признався собі – описати Цибуха словами він сам не зможе, тому готовий зрозуміти інших, не здатних сказати про зовнішність людини щось більше за «зріст середній, очі карі, волосся русяве, ніс прямий, вуха звичайні».
– Підемо до хати? – Господар легенько взяв Князевича за лікоть.
– Якщо можна, посидьмо десь тут. Подихаємо, покуримо.
– Можна. Повітря тутешнє ви теж оцінили, ні? Навіть паршивою «Примою» не отруїш. Давайте, як вам зручно. У мене з того боку літня кухня, там поговоримо.
– Про що?
– Про все. Давно шукав нагоди, Ігоре Степановичу, уже думав, як би так вас перехопити, щоб ніхто не побачив…
– Стоп! – Ігор жестом зупинив потік слів, пригостився цигаркою, кивком подякував за сірника, почекав, доки підкурить Цибух, затягнувся, сплюнувши при цьому тютюнинку з губи. – Отепер кажіть по порядку. Хто ви, звідки знаєте мої паспортні дані, чому ми мусимо ховатися і нас ніхто не повинен бачити.
– О! – задоволено відповів той. – Нарешті бачу нормальну системну людину. Абикого з Києва на них не пришлють. Зараз усе розкажу, для цього й зголосився.
Поки він говорив так, дійшли викладеною битими цеглинами стежкою до літньої кухні.
Коли зайшли всередину і примостилися біля вкритого не дуже свіжою білою клейонкою столу, Цибух засмикнув фіранки на вікні, підставив порожню бляшанку з-під індійської кави замість попільнички.
– Крім повітря, Ігоре Степановичу, нічого чистого тут, у Гайвороні, нема.
– Тобто?
– Ви правильно приїхали. Кажу вам як секретар місцевої партійної організації. Я вже не раз сигналізував, так сказати б. – Вказівний палець тицьнувся кудись убік. – Не реагують, бо село глухе, небезпеки не становить, мої спостереження та висновки до уваги не беруться.
Князевич зітхнув.
– І знову прошу вас по черзі, товаришу Цибух. І по суті, якщо можна.
– Так-так, звичайно. Якщо по суті, то вийде зовсім коротко: тут живуть вороги.
– Вороги чого?
– Нашої влади, нашого способу життя, наших ідей та державного ладу. – Говорячи так, парторг трошки стишив голос. – Їм тільки дай привід, вони радянську владу, вибачте, з гноєм змішають. А привід – ось він, дочекалися! Люди помирають, причому шановані, поважні. Софію Григорівну я особисто знав, не близько, але перетиналися на різних міроприємствах. Андрій Іванович – то взагалі людина-легенда, а його тут особливо ненавиділи. Знаєте, чому? Бо всі тут – бандерівці!
– Чи таки всі?
– За малим не всі, згоден. Та процент усе одно високий. Думаєте, з ким я працюю як партійний секретар? У них тільки партквитки червоні, внески платять, передплачують газету «Правда» дружно й старанно. А дай тільки привід – відразу партквитки спалять! Тут народ такий, ви не дивіться, що вони вам усміхаються.
– Ви теж мені всміхаєтеся.
Акуратно поклавши недопалок на клейонку, Цибух підніс руки на рівень плечей, розчепірив долоні, повернув їх до Ігоря тильним боком, навіть поворушив пальцями.
– О! Бачте? Дулі в кишені я не тримаю! А вони тут усі так. Дуля, Ігоре Степановичу, – це в кращому разі. Я не здивуюся, якщо хтось із місцевих тримає в кишені зброю серйознішу. Та вони, бачте, загралися… Може, сидру? В мене свій, яблучний, домашній.
Князевич аж надто рішуче мотнув головою.
– Ось ви постійно повторюєте – «вони, вони». Ви себе, виходить, відокремлюєте від інших селян?
– Наша партія, Ігоре Степановичу, – щонайменше партія робітників і селян. Значить, я себе не можу якось протиставляти сільському населенню, сільському трудівникові, звичайному колгоспнику. – Цибух зараз говорив, наче виступав на мітингу чи партзборах. – Але це вони самі протиставляють себе мені, якщо можна так сказати. Для них я чужий, хоча десь так воно і є. Сам із Ворошиловграда, тут живу та працюю вже двадцять років. Спочатку комсомольська путівка, потім партія наказала. Про мене в газеті писали, Юрко Боровчук покійний постарався, про старшого товариша…
– Тобто ви тут не прижилися?
– Чому? Прижився. Саме тому й кажу вам те, що помічаю гостро, як не місцевий, не корінний.
Князевич докурив, зручніше вмостився на старенькому рипучому стільці.
– Павле Андрійовичу, а може, так поговоримо, коли ви вже самі захотіли? Ось так: я запитую, ви відповідаєте. Бо вас, я так бачу, несе, і в цьому потоці може загубитись якась важлива інформація. Ви ж гукнули мене, щоб поділитися чимось важливим, слушно?
– Так достоту. Звичайно, звичайно, запитуйте, я готовий. – Цибух теж засовався на своєму стільці.
У запалій на коротку мить тиші чувся пташиний щебет.
– Ви, напевне, знаєте, хто я і що роблю в Гайвороні, правда ж?
– Ви слідчий з особливо важливих справ із Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ Української РСР, – відчеканив співбесідник.
– Майже правильно. Тільки не треба чужих титулів, я не з особливо важливих справ, я просто слідчий.
– Простого слідчого в цьому антирадянському болоті порпатися не пошлють, – уперто вів своє Цибух. – Але раз так треба, раз така легенда…
– Ніяких легенд, – відрубав Ігор. – Ми не граємося тут у шпигунів. Тим більше – сищиків-розбійників. Є потреба додатково з’ясувати обставини смерті трьох людей, що мала місце біля Гайворона від кінця серпня. Якщо говорити про якісь антирадянські змови чи настрої, то краще не зі мною, а з уповноваженим КДБ, є відділ у Кременці. Вас спеціально
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємне джерело», після закриття браузера.